РОЗДІЛ 14. СВЯТО ШКОЛИ ТА РЕВНОЩІ

Свято школи в Ґрінвуді ніколи не було просто святом. Це був парад статусів, грошей і правильних облич. Камери, спонсори, запрошені гості, батьки з ідеальними усмішками й учні, які знали: сьогодні на них дивляться.

Ніка стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті гуртожитку й намагалася переконати себе, що це лише вечір. Лише формальність. Лише ще один пункт у списку обов’язків школи.

Але руки все одно тремтіли.

— Дихай, — сказала Мел, застібаючи їй сукню. — Ти виглядаєш так, ніби йдеш не на свято, а на каторгу.
— Приблизно те саме, — нервово відповіла Ніка.

Сукня була простою — темно-синьою, без блиску й брендів. Але саме тому вона сиділа на Ніці ідеально: підкреслювала її, а не статус.

Мел відступила на крок і оцінила подругу.
— Знаєш, у чому твоя проблема?
— У тому, що я тут? — усміхнулася Ніка.
— У тому, що ти навіть не намагаєшся змагатися. І саме це їх дратує найбільше.

Ніка не встигла відповісти — у двері постукали.

— Ми вже йдемо, — зітхнула Меланія. — Обоє.

Велика зала була освітлена теплим світлом. Жива музика, довгі столи, сміх. Усе виглядало красиво — занадто красиво, щоб можна було розслабитися й узяти паузу хоча б на один день. Втома, що накопичувалася роками, й напруга, яка зростала в стінах академії, рвалися назовні.

Марко стояв у центрі уваги, як завжди. Темний костюм, упевнена постава, усмішка, яку всі впізнавали. Поруч — знайомі обличчя й захоплені погляди.

Артем тримався трохи осторонь. Спокійний, зібраний, уважний. Він не грав на публіку — і саме це притягувало до нього не менше.

Ніка зупинилася біля входу. І обидва підняли очі майже одночасно. Марко завмер. Артем перестав усміхатися.

— От халепа, — тихо сказала Мел. — Ти їх зламала.
— Я нічого не робила, — прошепотіла Ніка.
— Саме так.

Марко першим підійшов.
— Ти… — він замовк, ніби вперше не знайшов потрібних слів. — Ти гарна.
— Дякую, — коротко відповіла вона.

Артем стояв наче вкопаний. Він навіть не зрушив із місця, коли однокласниця потягнула його танцювати.

Мел кашлянула.
— Я вас залишу. Хтось має стежити за напоями, щоб ніхто не підлив чогось забороненого.

І пішла, кинувши Ніці погляд: тримайся.

— Ти танцюєш? — запитав Марко.
— Не дуже.
— Навчу, — усміхнувся він і простягнув руку.

Ніка вагалася. І саме в цю мить Артем опинився поруч.
— Ми ж домовлялися. Без флірту.

Марко не відвів погляду від Ніки.
— Це просто танець.
— У твоєму виконанні — ніколи, — спокійно відповів Артем.

Напруга стала відчутною.

Ніка повільно видихнула.
— Я потанцюю. Але не тому, що цього хочеш ти, а тому, що я хочу танцювати.

Марко кивнув.
— Добре.

Танець був повільним. Надто близьким. Марко тримав її впевнено, але обережно, ніби боявся злякати.

— Ти знаєш, що він дивиться, — прошепотів він.
— Знаю.
— І тобі це подобається?
— Мені не подобається, що ви знову змагаєтеся.

— А мені не подобається, що ти поруч із ним, — чесно сказав Марко.

Це вдарило сильніше, ніж вона очікувала.

Коли музика закінчилася, Артема вже не було в залі. Ніка відчула тягучу порожнечу всередині, яка швидко перетворилася на тривогу.

Мел потягнула її на танцпол, намагаючись хоч трохи розвеселити подругу. Але Ніці ставало тісно — не від сукні, а від поглядів, музики, слів, що повисли між нею, Марком і відсутністю Артема.

Вона зробила кілька ковтків коктейлю. Потім ще один. Напій був солодким і підступним: алкоголь майже не відчувався, але повільно розслабляв думки. Шум у залі ставав глухішим, сміх — далеким.

— Ні, досить, — сказала вона собі й відставила келих. — Я піду.
— Уже? — здивувалася Мел. — Свято тільки почалося.
— Для мене — ні.

Мел уважно подивилася на неї й кивнула.
— Я проведу…
— Не треба. Я впораюся.

Ніка вийшла із зали, навіть не озирнувшись. Вона не бачила, як Артем, стоячи біля колони, спостерігав за нею весь вечір і саме в цю мить рушив слідом — тихо, непомітно, як тінь.

Вона йшла повільно, трохи похитуючись, стискаючи клатч. Холодне повітря трохи протверезило, але думки все одно плуталися.

Навіщо він пішов? Чому йому завжди легше зникнути, ніж поговорити?

Артем тримав дистанцію. Не підходив, не кликав. Просто йшов за нею, рахуючи кроки, вулиці, її подих. Йому було достатньо знати, що вона дістанеться гуртожитку.

Але біля входу її вже чекали.

— Ну нарешті, — голос Степана пролунав надто близько. — Я думав, ти сьогодні вже не прийдеш.

Ніка здригнулася.
— Що тобі треба, Степане? Я втомилася. Хочу спати.
— Та годі, — він зробив крок ближче, перегородивши шлях. — Пам’ятаєш, ти мені винна розмову. Або більше…

Усмішка була липкою, від нього віяло небезпекою.

Ніка, не знаючи, що Артем уже позаду, штовхнула Степана й швидко забігла до гуртожитку, сподіваючись, що він не наважиться гнатися за нею туди, де зараз так людно.

— Зникни, — спокійно, але холодно сказав Артем.

Степан обернувся, скривив губи.
— О, охоронець знайшовся? Вона тебе просила?

Артем ударив першим. Різко. Чітко. Без зайвих слів.

Він уже не контролював себе. Злість, що накопичувалася довго, вирвалася назовні, накрила його, мов буря. Йому було байдуже, що до цієї ночі Степан був його другом. Він хотів лише одного — щоб усі зрозуміли: Ніка під його захистом.

Степан відлетів убік, вилаявся, але, побачивши погляд Артема, зрозумів — продовження не буде. Він відступив, бурмочучи прокльони, і зник у темряві.

Ніка забігла до кімнати й замкнулася. А коли виглянула у вікно й побачила Артема, зрозуміла: якби не він, усе могло б закінчитися інакше.

Свято тривало. Усмішки, музика, аплодисменти. Але для трьох людей цього вечора правила гри вже змінилися. Ревнощі більше не ховалися за іронією.