РОЗДІЛ 14. СВЯТО ШКОЛИ ТА РЕВНОЩІ

Свято школи в Ґрінвуді ніколи не було просто святом. Це був парад статусів, грошей і правильних облич. Камери, спонсори, запрошені гості, батьки з ідеальними усмішками й учні, які знали: сьогодні на них дивляться. Ніка стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті гуртожитку й намагалася переконати себе, що це лише вечір. Лише формальність. Лише ще один пункт у списку обов’язків школи.

Але руки все одно тремтіли. — Дихай, — сказала Мел, застібаючи їй сукню. — Ти виглядаєш так, ніби зараз йдеш не на свято, а на каторгу.

— Приблизно те саме, — нервово відповіла Ніка. Сукня була простою. Темно-синя, без блиску й брендів. Але саме тому вона сиділа на Ніці ідеально — підкреслювала її, а не статус.

Мел відступила на крок і оцінила подругу. — Знаєш, у чому твоя проблема?

— У тому, що я тут? — усміхнулась Ніка.

— У тому, що ти навіть не намагаєшся змагатися. І саме це їх дратує найбільше. Ніка не встигла відповісти. У двері постукали.

— Ми вже йдем, — зітхнула Меланія — Обоє.

Велика зала була освітлена теплим світлом. Жива музика, довгі столи, сміх. Все виглядало красиво — занадто красиво, щоб бути розслабленими, та взяти перерву хоч на один день. Втома яка накопичувалась роками й напруга, яка зростала в стінах академії рветься назовні. Марко стояв у центрі уваги, як завжди. Темний костюм, впевнена постава, усмішка, яку всі впізнавали. Поруч — знайомі обличчя, захоплені погляди. Артем тримався трохи осторонь. Спокійний, зібраний, уважний. Він не грав на публіку — і саме це притягувало до нього не менше. Ніка зупинилася біля входу. І обидва підняли очі майже одночасно. Марко завмер. Артем перестав усміхатись.

— От халепа, — тихо сказала Мел. — Ти їх зламала.

— Я нічого не робила, — прошепотіла Ніка.

— Саме так.

Марко першим підійшов. — Ти… — він замовк, ніби вперше не знайшов потрібних слів. — Ти гарна.

— Дякую, — коротко відповіла вона.

Артем стояв наче вкопаний, навіть не здвинувся з місця коли однокласниця тягнула його танцювати.
Мел кашлянула.
— Я вас залишу. Хтось має стежити, за напоями щоб ніхто не підлив чогось забороненого. І пішла, кинувши Ніці погляд «тримайся».

— Ти танцюєш? — запитав Марко.

— Не дуже, — відповіла Ніка.

— Навчу, — усміхнувся він і простягнув руку.

Вона вагалася. І саме в цю мить Артем опинився біля них й сказав: — Ми ж домовлялись. Без флірту.

Марко не відвів погляду від Ніки. — Це просто танець.

— У твоєму виконанні — ніколи, — спокійно відповів Артем.

Напруга стала відчутною. Ніка повільно видихнула. — Я потанцюю. Але не тому що цього хочеш ти, а тому що я хочу танцювати. Марко кивнув. — Добре.

Танець був повільним. Надто близьким. Марко тримав її впевнено, але обережно, ніби боявся злякати.

— Ти знаєш, що він дивиться, — прошепотів він.

— Знаю, — відповіла вона.

— І тобі це подобається?

Ніка підняла очі. — Мені не подобається, що ви знову змагаєтесь.

— А мені не подобається, що ти поруч з ним, — чесно сказав Марко. Це вдарило сильніше, ніж вона очікувала.

Коли музика закінчилась, Артема вже не було в залі де всі висилились. Ніка відчула якусь тягучу пустоту в середині, яка змінювалася тривогою. Мел. потягнула Ніку на танцпол щоб хоч трохи розвеселити подругу. А Ніка відчула, що їй стає тісно. Не від сукні — від поглядів, музики, слів, які повисли між нею, Марком і відсутністю Артема. Вона зробила кілька ковтків коктейлю. Потім ще один. Напій був солодким і підступним — алкоголь майже не відчувався, але повільно розслабляв думки. Шум у залі ставав глухішими, сміх — далеким. — Ні, досить, — сказала вона сама до себе й відставила келих. — Я піду.

— Уже? — здивувалася Мел. — Свято тільки почалось.

— Для мене — ні.

Мел уважно подивилась на неї й кивнула. — Я проведу…

— Не треба. Я впораюсь. Ніка вийшла з зали, навіть не озирнувшись. Вона не бачила, як Артем, стоячи біля колони, спостерігав за нею весь вечір і саме в цю мить рушив слідом — тихо, непомітно, як тінь. Вона йшла повільно, трохи похитуючись, стискаючи клатч. Холодне повітря трохи протверезило, але думки все одно плутались. Навіщо він пішов? Чому йому завжди легше зникнути, ніж поговорити? Артем тримав дистанцію. Не підходив, не кликав. Просто йшов за нею, рахуючи кроки, вулиці, її подих. Йому було достатньо знати, що вона дійде до гуртожитку. Але біля входу її вже чекали.

— Ну нарешті, — голос Степана прозвучав занадто близько. — Я думав, ти сьогодні вже не прийдеш.

Ніка здригнулась. — Що тобі треба, Степане. Я втомилась. Хочу спати.

— Та годі, — він зробив крок ближче, перегородивши шлях. — Пам’ятаєш, ти мені винна розмову. Або більше, — усмішка була липкою, від нього віяло небезпекою. Ніка, не знаючи що Артем вже позаду неї, штовхнула Степана, та швидко забігла в гуртожиток, сподіваючись що він не почне доганяти її в гуртожитку де зараз так людно.

— Зникни, — спокійно, але холодно сказав він.

Степан повернувся, скривив губи. — О, охоронець знайшовся? Вона тебе просила? Артем ударив першим. Різко. Чітко. Без зайвих слів. Він вже не міг себе контролювати, та злість яка в нього накопичилась увірвалась як буря, накрила пеленою. Він не подивився що до цієї ночі Степан був йому другом, але Артему було вже байдуже, він лише хотів щоб всі зрозуміли, Ніка під його захистом. Степан відлетів убік, вилаявся, але, побачивши погляд Артема, зрозумів — продовження не буде. Він не протистоїть Артему, навіть якби не випив. Він відступив, бурмочучи прокльони, і зник у темряві. Ніка забігла до кімнати та закрилася на ключ, та коли вона виглянула у вікно й побачила Артема, вона зрозуміла що якби не він все б закінчилося інакше.

Свято тривало. Усмішки, музика, аплодисменти. Але для трьох людей вечір уже змінив правила гри. Ревнощі більше не ховалися за іронією. І наступний крок хтось обов’язково зробить.