РОЗДІЛ 13. НЕСПОДІВАНА СПІВПРАЦЯ

Наступного ранку Ґрінвуд прокинувся під низьке сіре небо. Туман ліг між корпусами так щільно, ніби академія намагалася приховати власні таємниці. Ніка відчувала це фізично — у грудях було важко, ніби повітря стало густішим.

Повідомлення прийшло під час першого уроку.

«Гриневич Н. — до кабінету директора. Негайно.» Серце стиснулося.

— Все нормально? — тихо запитала Мел, нахилившись до неї.

— Директор, — коротко відповіла Ніка.

Мел насупилася. — Це ніколи не “нормально”.

Кабінет директора був просторий, холодний і надто правильний. Темні меблі, полиці з нагородами, великі вікна на ліс. За столом сидів директор Ковальчук — рівний, спокійний, небезпечно врівноважений.

Але не він змусив Ніку зупинитися на порозі. Ліворуч стояв Артем. Праворуч — Марко. Разом. Вона повільно зачинила двері. — Сідайте, Ніко, — сказав директор. — Розмова буде… нетипова.

Марко кинув на Артема короткий погляд. — Я ж казав, що це погана ідея.

— Пізно, — сухо відповів Артем.

Ніка сіла, стискаючи руки на колінах. — Я щось порушила?

— Ви тут, — директор зчепив пальці. — для того щоб відстояти честь нашої школи.

Вона не зрозуміла. — Перепрошую?

— Школа бере участь у міжнародному проекті. Освітній грант. Престиж. Преса. Перевірки, — він зробив паузу. — Нам потрібна команда з трьох учнів. Найсильніших. Але з… правильним балансом.

Марко пирхнув. — Ви серйозно?

— Абсолютно, — спокійно відповів директор. — Артем — стратег і аналітик. Марко — лідер і публічне обличчя. Ви, Ніко, — інтелект і результат.

Ніка повільно перевела погляд з одного на іншого. — Разом?

— Разом, — підтвердив директор. — Інакше грант піде іншій академії. А стипендію, — він подивився їй прямо в очі, — переглянуть.

Тиша була важкою. — Це шантаж, — різко сказала Ніка.

— Це реальність, — відповів директор. — У вас три місяці. Відмова — автоматична поразка для всіх.

— А якщо ми… не спрацюємося? — спитала Ніка.

Артем уперше заговорив: — Тоді програємо. Всі.

Директор підвівся. — Вітаю з командою. Почнете сьогодні після занять.

Коли двері зачинилися за ними в коридорі, повітря ніби вибухнуло.

— Це абсурд, — Марко провів рукою по волоссю. — Я не збираюсь з нею працювати.

— А в нас є інші варіанти,— холодно відповів Артем. — Тож змирися.

Ніка стояла між ними. — Мені це теж не подобається. Але… у мене немає вибору.

Марко глянув на неї. — Вони тиснуть на тебе через стипендію? Вона кивнула. Його щелепи стиснулися.— Чудово. Просто ідеально.

Артем зітхнув. — Давайте домовимось одразу. Без ігор. Без провокацій. Без… — він подивився на Марка, — особистого.

— Ти зараз серйозно? — Марко усміхнувся криво. — Це ти мені кажеш?

— Я кажу це нам усім, — твердо відповів Артем.

Ніка тихо сказала: — Я не хочу бути причиною війни між вами, мені не подобається що ви боритесь між собою щоб щось доказати один одному. Я теж маю почуття…

— Ти не причина, — відповів Артем. — Ти — каталізатор.

Марко на мить відвернувся, потім різко видихнув. — Добре. Працюємо. Але за правилами.

— Якими? — спитала Ніка.

Він подивився на неї. — Професійними. Без флірту. Без маніпуляцій. Без спроб зламати одне одного.

— Ти щойно описав себе, — сухо кинула вона.

Артем ледь усміхнувся. — Мені подобається цей формат.

Вони стояли в коридорі — троє людей, які ніколи не мали бути по один бік. І все ж обставини зшили їх разом. — Це ненадовго, — сказав Марко.

— Так завжди починаються катастрофи, — відповіла Мел, яка раптом з’явилась з-за рогу. — “Ненадовго”.Ніка глянула на неї й усміхнулась.— Схоже, у нас командна робота.

— О, — Мел повільно озирнула всіх трьох. — Я співчуваю Ґрінвуду.

Марко хмикнув. — Це ще не війна.

Артем додав тихо: — Але вже не мир.

Ніка відчула, як щось зрушилось. Небезпечно. Невідворотно.Так почалася їхня перша справжня співпраця.І жоден із них ще не знав, що саме вона зруйнує старі ролі — і оголить почуття, які більше неможливо буде ігнорувати.