РОЗДІЛ 13. НЕСПОДІВАНА СПІВПРАЦЯ

Наступного ранку Ґрінвуд прокинувся під низьким сірим небом. Туман ліг між корпусами так щільно, ніби академія намагалася приховати власні таємниці. Ніка відчувала це фізично — у грудях було важко, наче повітря стало густішим.

Повідомлення прийшло під час першого уроку. Гриневич Н. — до кабінету директора. Негайно. Серце стиснулося.

— Усе нормально? — тихо запитала Мел, нахилившись до неї.
— Директор, — коротко відповіла Ніка.

Мел насупилася.
— Це ніколи не нормально.

Кабінет директора був просторий, холодний і надто правильний. Темні меблі, полиці з нагородами, великі вікна з видом на ліс. За столом сидів директор Ковальчук — рівний, спокійний, небезпечно врівноважений.

Але не він змусив Ніку зупинитися на порозі. Ліворуч стояв Артем. Праворуч — Марко. Разом. Вона повільно зачинила двері.

— Сідайте, Ніко, — сказав директор. — Розмова буде… нетипова.

Марко кинув на Артема короткий погляд.
— Я ж казав, що це погана ідея.
— Пізно, — сухо відповів Артем.

Ніка сіла, стискаючи руки на колінах.
— Я щось порушила?

— Ви тут, — директор зчепив пальці, — щоб відстояти честь нашої школи.

Вона не зрозуміла.
— Перепрошую?

— Академія бере участь у міжнародному освітньому проєкті. Грант. Престиж. Преса. Перевірки, — він зробив паузу. — Нам потрібна команда з трьох учнів. Найсильніших. Але з… правильним балансом.

Марко пирхнув.
— Ви серйозно?

— Абсолютно, — спокійно відповів директор. — Артем — стратег і аналітик. Марко — лідер і публічне обличчя. Ви, Ніко, — інтелект і результат.

Ніка повільно перевела погляд з одного на іншого.
— Разом?

— Разом, — підтвердив директор. — Інакше грант отримає інша академія. А вашу стипендію, — він подивився їй прямо в очі, — переглянуть.

Тиша стала важкою.

— Це шантаж, — різко сказала Ніка.
— Це реальність, — відповів директор. — У вас три місяці. Відмова — автоматична поразка для всіх.

— А якщо ми… не спрацюємося? — запитала вона.

Артем уперше заговорив:
— Тоді програємо. Усі.

Директор підвівся.
— Вітаю з командою. Почнете сьогодні після занять.

Коли двері зачинилися за ними в коридорі, повітря ніби вибухнуло.

— Це абсурд, — Марко провів рукою по волоссю. — Я не збираюся з нею працювати.
— А в нас є інші варіанти? — холодно відповів Артем. — Тож змирися.

Ніка стояла між ними.
— Мені це теж не подобається. Але… у мене немає вибору.

Марко глянув на неї.
— Вони тиснуть на тебе через стипендію?

Вона кивнула. Його щелепи стиснулися.
— Чудово. Просто ідеально.

Артем зітхнув.
— Давайте домовимося одразу. Без ігор. Без провокацій. Без… — він глянув на Марка, — особистого.

— Ти зараз серйозно? — Марко всміхнувся криво. — Це ти мені кажеш?
— Я кажу це нам усім, — твердо відповів Артем.

Ніка тихо сказала:
— Я не хочу бути причиною війни між вами. Мені не подобається, що ви боретеся між собою, щоб щось довести одне одному. Я теж маю почуття…

— Ти не причина, — відповів Артем. — Ти — каталізатор.

Марко на мить відвернувся, потім різко видихнув.
— Добре. Працюємо. Але за правилами.

— Якими? — спитала Ніка.
— Професійними. Без флірту. Без маніпуляцій. Без спроб зламати одне одного.

— Ти щойно описав себе, — сухо кинула вона.

Артем ледь усміхнувся.
— Мені подобається цей формат.

Вони стояли в коридорі — троє людей, які ніколи не мали бути по один бік. І все ж обставини зшили їх разом.

— Це ненадовго, — сказав Марко.
— Саме так завжди починаються катастрофи, — відповіла Мел, яка раптом з’явилася з-за рогу. — Ненадовго.

Ніка глянула на неї й усміхнулася.
— Схоже, у нас командна робота.
— О, — Мел повільно оглянула всіх трьох. — Я співчуваю Ґрінвуду.

Марко хмикнув.
— Це ще не війна.
Артем додав тихо:
— Але вже не мир.

Ніка відчула, як щось зрушилося. Небезпечно. Невідворотно.

Так почалася їхня перша справжня співпраця. І жоден із них ще не знав, що саме вона зруйнує старі ролі — і оголить почуття, які більше неможливо буде ігнорувати.