РОЗДІЛ 12. ТЕ, ЩО НАЗИВАЮТЬ СИМПАТІЄЮ

Осінь у Карпатах мала свій власний ритм. Денне сонце ще вміло гріти, але вечори вже ставали стримано холодними, натякаючи, що зима близько. Листя шаруділо під ногами учнів, а вітри гойдали старі сосни так, ніби щось шепотіли між собою. Ті шепоти нікого не цікавили — доки не почали стосуватися королів академії або Ніки Гриневич.

Бо після спортивної зали щось змінилося. І не лише між нею та Артемом. Марко теж це відчував.

Плітки, що лунали в тиші коридорів, злили його дедалі сильніше. Того ранку обидва хлопці сиділи в одному ряду на парі з історії. Марко — розслаблений, відкинувшись на спинку стільця, з ручкою, яку крутив у пальцях. Артем — рівний, напружений, із поглядом, що ковзав сторінками підручника, хоча думками він був далеко від тексту.

Ніка зайшла до класу тихо. Вона не намагалася привернути увагу, але увага сама її знаходила. У її рухах було щось стримано-гармонійне, майже доросле. Вона йшла повільно, впевнено, сіла на своє місце — і всі погляди ковзали за нею, ніби вона була центром усього, що відбувалося.

Марко не пропустив цього. Артем — теж.

— Вона змінилася, — пробурмотів Марко, трохи нахилившись до друга.
— Вона не змінилася. Це ти почав дивитися по-іншому, — відрізав Артем беземоційно.

Марко примружився, але нічого не відповів. Щось у голосі Артема — те сухе, тихе, небезпечне ти — зачепило його сильніше, ніж він був готовий визнати.

Урок минав повільно, майже нудно. Деякі учні записували, більшість лише робила вигляд. А Марко ловив кожен рух Ніки. Те, як її рука завмирала на сторінці, коли вона замислювалася. Як брови ледь зводилися, коли вона щось обмірковувала. Як вона гралася кінчиком олівця, занурюючись у роздуми.

Вона була живою — не маскою, не роллю, не розбещеною дитиною. І це чомусь боляче било по нервах.

Після уроку клас виплеснувся в коридор шумом і сміхом, але Марко затримався. Він спостерігав, як Артем підходить до Ніки біля дверей. Не близько, але достатньо, щоб це виглядало… особисто.

— Ти сьогодні якась задумлива. Зосередься, скоро екзамени, — спокійно сказав Артем.
— Оце ти спостережливий, — відказала Ніка з легкою усмішкою, яку, мабуть, навіть не помітила.

Артем завмер. Він роками не дозволяв емоціям виходити назовні. Але цього було достатньо, щоб Марко зрозумів: Артем поводиться дивно.

Він підійшов.

— Ви тут будете вічність стояти? — сказав Марко, вриваючись у їхній простір з усмішкою, водночас легкою й гострою.

Ніка підняла очі.
— Ми просто розмовляли.

— Про що? — Марко схилив голову, ніби справді цікавився.

— Не твоя справа, — рівно відповів Артем.

Між ними на секунду загусла небезпечна тиша. Ніка відчула це майже фізично. І замість того щоб відступити, зробила крок уперед.

— Якщо хочете щось вирішити — вирішуйте без мене. І пішла.

Марко дивився їй услід. Артем — теж. Але їхні погляди були різними. У погляді Марка — роздратування, що звивалося під шкірою, мов струм. У погляді Артема — зосередженість, майже захист.

— Ти граєш у гру, яку програєш, — сказав Марко, не відводячи очей від дверей, за якими зникла Ніка.
— Я не граю, — тихо відповів Артем. — На відміну від тебе.

— А ти, виходить, ні? — різко обернувся Марко.

— Ніка не іграшка, Марку, — голос Артема був спокійним, але твердішим за камінь. — І не трофей.

Це був удар. Жорсткіший, ніж десятки їхніх суперечок. Марко всміхнувся, але то була не звична усмішка — маска, що майже непомітно тріснула.

— І з чого ти вирішив, що краще за мене розумієш, хто вона?

— Бо ти бачиш лише її панцир, — відповів Артем. — А я бачу розум, упевненість і силу.

Марко відступив на пів кроку — рівно настільки, щоб захиститися від того, що вдарило всередині.

— Силу… — повторив він глухо. — А може, ти просто бачиш те, що хочеш бачити?

Артем стиснув щелепи.
— Можливо. Але принаймні я не намагаюся зламати її тільки тому, що не можу зрозуміти.

Ці слова впали між ними, як камінь у воду. Кола розійшлися далеко. І жоден більше нічого не сказав.

Того ж дня Ніка сиділа в читальній залі, намагаючись зануритися в конспекти. Але думки чіплялися за інше — за погляди, слова, тіні напруги між Марком і Артемом.

Вона цього не хотіла. Не просила. Але це вже відбувалося. Вона відчувала: щось росте. Щось, чого вона боялася назвати. Бо симпатія — це не завжди легкість.

І Ніка зрозуміла: тепер між ними трьома не буде спокою. Симпатія — це завжди початок війни.