РОЗДІЛ 12. ТЕ, ЩО НАЗИВАЮТЬ СИМПАТІЄЮ

Осінь у Карпатах мала свій власний ритм. Денне сонце ще вміло гріти, але вечори вже ставали стримано-холодними, натякаючи що скоро зима. Листя шаруділо під ногами учнів, а вітри гойдали старі сосни так, ніби щось шепотіли між собою. Ті шепоти нікого не цікавили — поки не почали стосуватися королів академії, або Ніки Гриневич.

Бо після спортивної зали щось змінилося. І не лише між нею та Артемом. Марко відчував зміни також.
Плітки, які лунають у тиші коридорів, злили його ще сильніше. Того ранку обидва хлопці сиділи в одному ряду на парі історії. Марко — розслаблений, відкинувшись на спинку стільця, з ручкою, яку він крутив у пальцях. Артем — рівний, напружений, з поглядом, який ковзав по сторінках підручника, хоча думки його були не в ньому. Ніка зайшла в клас тихо. Вона не намагалася привернути увагу, але увага сама її знаходила. У її русі було щось стримано-гармонійне, майже доросле. Вона йшла повільно, впевнено, сідала на своє місце — і всі погляди ковзали за нею, ніби вона була центром всього що відбувається.

Марко не пропустив цього. Артем — теж.

— Вона змінилася, — пробурмотів Марко, нахилившись трохи до друга.
— Вона не змінювалась. Це ти почав дивитись, по іншому — відрізав Артем беземоційно.

Марко примружився, але не відповів. Щось у голосі Артема — те сухе, тихе, небезпечне «ти» — зачепило його сильніше, ніж він був готовий визнати. Урок минав повільно, майже нудно. Деякі учні записували, більшість робила вигляд. Але Марко ловив кожен рух Ніки. Її рука зупинялася на сторінці, коли вона задумувалась. Її брови ледь зводились, коли вона щось обмірковувала. Вона гралася кінчиком олівця, коли занурювалася у роздуми.

Вона була жива — не маска, не роль, не розбещене дитя. І це чомусь боляче било по нервам. Після уроку клас виплеснув у коридор шум і сміх, але Марко затримався. Він спостерігав, як Артем підходить до Ніки біля дверей. Не близько, але достатньо, щоб це виглядало… особистим.

— Ти сьогодні якась задумлива, зосередься скоро екзамени — сказав Артем спокійно.
— Оце ти спостережливий, — відказала Ніка з легкою усмішкою, яку, мабуть, навіть не помітила.

Артем завмер. Він роками не дозволяв жодним емоціям з’являтися на поверхні. Але тепер цього було достатньо, щоб Марко зрозумів: він дивно себе поводить. Він підійшов.

— Ви тут будете вічність стояти? — сказав Марко, вирвавшись у їхній простір із усмішкою, яка була одночасно легкою й гострою.

Ніка підняла очі. — Ми просто розмовляли.

— Про що? — Марко схилив голову, ніби справді цікавився.

— Не твоя справа, — відповів Артем рівно.

Між ними на секунду загусла небезпечна тиша. Ніка відчула це, як біля своєї шкіри. І, замість відступити, зробила крок уперед.

— Якщо хочете щось вирішити, вирішуйте без мене. І пішла. Марко дивився їй услід. Артем — теж.
Але їхні погляди були різними. В погляді Марка було роздратування, яке звивалося під шкірою, як струм. В погляді Артема — зосередженість, майже захист.

— Ти граєш у щось, що програєш, — сказав Марко, не відводячи очей від дверей, через які пішла Ніка.
— Я не граю, — тихо кинув Артем. — На відмінно від тебе.

— А ти, виходить, ні? — Марко повернувся до нього різко.

— Ніка не іграшка, Марку, — голос Артема був спокійним, але твердішим, ніж камінь. — І не трофей.

Це був удар. Жорсткіший, ніж десятки їхніх суперечок. Марко посміхнувся, але то була не його звична посмішка. То була маска, яка тріснула майже непомітно.

— А з чого ти вирішив, що ти краще за мене розумієш, хто вона?

— Бо ти бачив лише її панцир, — відповів Артем. — А я бачу розум, впевненість і силу.

Марко відступив на пів кроку. Це просто відстань, яка мала захистити його від того, що вдарило всередині.

— Силу, — повторив він глухо. — А може, ти просто бачиш те, що хочеш бачити?

Артем стиснув щелепи. — Можливо. Але принаймні я не намагаюся зламати її тільки тому, що не можу зрозуміти. Ці слова впали між ними, як камінь у воду. Кола розійшлися далеко. І жоден не сказав більше нічого.

Того ж дня Ніка сиділа у читальній залі, намагаючись зануритися в конспекти. Але думки чіплялись за інше. За погляди, слова, тіні напруги між Марком і Артемом. Вона не хотіла цього. Не просила. Але це вже відбувалось. Вона відчувала: щось росте. Щось, що вона боялась назвати. Бо симпатія — це не завжди легкість. І вона зрозуміла: тепер між ними трьома не буде спокою.

Симпатія — це завжди початок війни.