РОЗДІЛ 11. АРТЕМ БАЧИТЬ ЇЇ СИЛЬНІШОЮ ЗА ВСІХ

Ґрінвуд прокидався повільно, але Артем — ні. Він завжди прокидався раніше за всіх, ще до того, як кухарі вмикали світло на кухні, а прибиральниці розкривали важкі штори у коридорах старого корпусу. Його ранок був дисципліною: холодна вода, кілька вправ, чіткий розклад. Ідеальний порядок. Але сьогодні всередині нього порядку не було. Тиша його кімнати, зазвичай заспокійлива, звучала несподівано гулко. Немов у ній хтось розлив невидиму тривогу. Він не розумів, чому так, аж доки знову не згадав… її. Ніку.

І не просто її — а момент, коли вона встояла під їхнім тиском так, ніби роками тренувалася протистояти складнощам з високо піднятою головою. Його це дуже дратувало, бо він не міг битися  кулаками з дівчиною щоб довести хто тут головний, як зазвичай вони вирішували це питання. В основному приходили  стипендіати хлопці, з якими розібратися не було складнощів. Артем завжди вважав хлопців розумнішими за дівчат, бо переважно отримували стипендію хлопці. Але цього разу він зрозумів що вона особлива, вона може похвастатися не брюликами, як більшість дівчат, а мізками. Артем завжди вмів оцінити силу, але в ній сила була іншою. Не показною, не гучною, не тією, якою можна хизуватися. Її сила — тихий камінь, який не зрушиш. І саме тому вона не давала йому спокою.

У спортивній залі віяло запахом гуми й потом. Артем прийшов раніше — йому треба було відволіктись. Він бив по груші різко, точно, з мінімальними емоціями. Кожен удар — як крапка. Як рішення. Як спроба повернути собі контроль. «Вона не має впливати на тебе», — подумки наказував він собі. Але вона впливала. Відлуння кроків змусило його підвести голову. У дверях стояла Ніка — в спортивній формі, зібране волосся, рівна постава. І жодного натяку на те, що вона злякалась опинитися в приміщенні, де зазвичай тренуються найвпливовіші учні академії.

— Зайнято? — спокійно запитала вона.

Артем навіть кліпнув повільніше, ніж звичайно, погляд впав на годинник який показував що до навчального процесу залишилася година. — Є ще інші зали, — відповів він рівно. Він хотів, щоб це прозвучало як виклик. Але прозвучало… як попередження.

— Знаю, — Ніка проходила повз нього, підходячи до стійки з гантелями. — Але тут тихо.

— Я тренуюсь.
— Мені не заважає, — відказала вона.

Вона говорила так, ніби вони були рівними. Ніби двоє людей у звичайному спортзалі, а не стипендіатка, яка дратує королів Ґрінвуду самим фактом існування. Це настільки вивело його з рівноваги, що Артем повернувся до груші й вдарив сильніше, ніж планував. Вдарив так, що вона ледь не злетіла з кріплення.

Ніка підняла брову. — Щось не так?
— Ти, — коротко кинув Артем.

Але їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: він бреше. Це його розлютило ще більше. Вона взяла гантелі, стала перед дзеркалом, почала вправу — і Артем упіймав себе на тому, що дивиться. Не на її фігуру. А на те, як вона зосереджена. Як стискає зуби, коли важко. Як не здається. Як бореться з власним тілом, напружуючи м’язи так, ніби доводить щось не комусь, а собі самій. «Вона сильніша, ніж здається», — подумав він. І вперше це не дратувало його, а заспокоювало. Він підійшов ближче — навіть не помітив, як.

— Не так, — сказав він раптом.

Ніка перестала піднімати вагу й глянула на нього. — Що «не так»?
— Лікті трішки в сторони. Ти навантажуєш зап’ястя більше, ніж треба.
— А ти, як бачу, тренер? — у її голосі не було зухвалості. Лише стримана іронія.

Артем не посміхнувся. Він рідко посміхається взагалі. — Просто знаю, як правильно робити, щоб не травмувати себе.

Він підійшов ще ближче — настільки, що міг відчути запах її шампуню, легкий, дешевий, але дивно приємний. Він торкнувся її руки. Виправив кут. Стискав обережно, так, ніби боявся зробити боляче. Артем ніколи не боявся зробити боляче комусь.  Але їй боявся. Ніка затримала дихання. Ледь-ледь, але він це почув. Або… відчув. — Так правильно, — тихо сказав він. — І легше.

Вона зробила повтор. Дійсно легше. — Дякую, — сказала вона після кількох рухів. І це одне слово прозвучало так щиро, без захисної колючості, що всередині Артема щось змістилось. Він відступив на крок. Хотів повернутись до груші, але ноги не слухалися. Наче його тримало щось невидиме.

— Чому ти боришся щоб тут навчатися? Ти ж можеш вступити до будь якої академії в окрузі? — спитав він раптом. Голос був глухим, майже хрипким.

Ніка зупинилася, поклала гантелі на місце. — Бо я не маю права, здаватися — відповіла вона спокійно.

— Тому що ти… бідна? — Артем сказав це не як образу. А як факт. Як щось, що його цікавило.
— Тому що я обіцяла, — виправила вона.
— Кому?
Вона на секунду замовкла — і ця секунда була схожа на двері, які ледь прочинилися, але ще не готові впустити когось усередину. — Мамі, — прошепотіла вона. — Перед тим як… Вона не договорила. Але Артем зрозумів усе. Він відчув, як щось холодне і гостре разом пройшло крізь нього. Він, Артем Абрамов, який умів тримати дистанцію з усім світом, раптом не зміг тримати дистанцію з однією дівчиною.

— Тобі буде важко тут, — сказав він відверто.
— Дуже, — Ніка не приховувала. — Але це не причина тікати.

Вона повернулася до нього. Її погляд був прямим, сильним, ніби вона сама була тією горою, на яку не впливає буря. І Артем подумав, я причина її стану, і я міг зламати її.  А потім зрозумів, що вона навіть сильніша за нього — і за Марка. Ця думка мала б його розлютити. Але чомусь… вона стала небезпечною тишею в його грудях. Тишею, яка могла перерости в щось значно гучніше. Коли вони виходили із зали, ніхто з них не сказав ні слова. Та між ними вже було щось нове. Щось, про що Артем боявся думати. Щось, що Ніка воліла не помічати. І щось, що обов’язково стане вибухом. Бо у Ґрінвуді нічого не минає без наслідків. А особливо — момент, коли король школи раптом усвідомлює, що може втратити владу через дівчину, яка навіть не намагається її забрати.