РОЗДІЛ 11. АРТЕМ БАЧИТЬ ЇЇ СИЛЬНІШОЮ ЗА ВСІХ

Ґрінвуд прокидався повільно, але Артем — ні. Він завжди вставав раніше за всіх, ще до того, як кухарі вмикали світло на кухні, а прибиральниці розсовували важкі штори в коридорах старого корпусу. Його ранок був дисципліною: холодна вода, кілька вправ, чіткий розклад. Ідеальний порядок.

Але сьогодні всередині нього порядку не було.

Тиша його кімнати, зазвичай заспокійлива, звучала несподівано гулко. Наче в ній хтось розлив невидиму тривогу. Він не розумів, чому так, аж доки знову не згадав… її. Ніку.

І не просто її — а той момент, коли вона вистояла під їхнім тиском так, ніби роками тренувалася протистояти труднощам із високо піднятою головою. Це дратувало його. Бо він не міг вирішити все кулаками з дівчиною, щоб довести, хто тут головний, як зазвичай вони це робили. Переважно приходили хлопці-стипендіати, з якими розібратися було нескладно.

Артем завжди вважав хлопців розумнішими за дівчат, бо здебільшого саме хлопці отримували стипендію. Але цього разу він зрозумів: вона особлива. Вона могла похизуватися не прикрасами, як більшість дівчат, а мізками.

Артем умів оцінювати силу. Але в ній сила була іншою. Не показною, не гучною, не тією, якою хизуються. Її сила — мов тихий камінь, який не зрушиш. Саме тому вона не давала йому спокою.

У спортивній залі стояв запах гуми й поту. Артем прийшов раніше — йому потрібно було відволіктися. Він бив по груші різко й точно, з мінімумом емоцій. Кожен удар — як крапка. Як рішення. Як спроба повернути контроль.

Вона не має впливати на тебе, — подумки наказував він собі. Але впливала.

Відлуння кроків змусило його підвести голову. У дверях стояла Ніка — у спортивній формі, зібране волосся, рівна постава. І жодного натяку на страх опинитися в приміщенні, де зазвичай тренувалися найвпливовіші учні школи.

— Зайнято? — спокійно запитала вона.

Артем кліпнув повільніше, ніж зазвичай. Його погляд упав на годинник, який показував, що до початку занять лишалася година.

— Є інші зали, — рівно відповів він.

Він хотів, щоб це прозвучало як виклик. Але вийшло… як попередження.

— Знаю, — сказала Ніка, проходячи повз нього до стійки з гантелями. — Але тут тихо.

— Я тренуюся.
— Мені не заважає, — відказала вона.

Вона говорила так, ніби вони були рівними. Ніби просто двоє людей у звичайному спортзалі, а не стипендіатка, яка дратує королів Ґрінвуду самим фактом свого існування. Це настільки вибило його з рівноваги, що Артем повернувся до груші й ударив сильніше, ніж планував — так, що вона ледь не злетіла з кріплення.

Ніка підняла брову.

— Щось не так?
— Ти, — коротко кинув Артем.

Але їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: він бреше. Це розлютило його ще більше.

Вона взяла гантелі, стала перед дзеркалом і почала вправу. Артем упіймав себе на тому, що дивиться. Не на її фігуру — на зосередженість. На те, як вона стискає зуби, коли важко. Як не здається. Як бореться з власним тілом, ніби доводить щось не комусь, а собі.

Вона сильніша, ніж здається, — подумав він. І вперше ця думка його не дратувала, а заспокоювала.

Він підійшов ближче, навіть не помітивши цього.

— Не так, — раптом сказав він.

Ніка припинила рух і глянула на нього.

— Що не так?
— Лікті трохи в сторони. Ти перевантажуєш зап’ястя.
— А ти, як бачу, тренер? — у її голосі була лише стримана іронія.

Артем не посміхнувся.

— Просто знаю, як правильно, щоб не травмуватися.

Він підійшов ще ближче — настільки, що відчув запах її шампуню: легкий, дешевий, але дивно приємний. Торкнувся її руки, виправив кут. Стискав обережно, ніби боявся зробити боляче.

Артем ніколи не боявся робити боляче іншим. Але їй — боявся. Ніка затримала дихання. Ледь-ледь, але він це відчув.

— Так правильно, — тихо сказав він. — І легше.

Вона зробила повтор. Справді легше.

— Дякую, — сказала вона після кількох рухів.

Одне слово — щире, без захисної колючості — змусило щось усередині Артема зрушити.

Він відступив на крок. Хотів повернутися до груші, але ноги не слухалися, ніби його тримало щось невидиме.

— Чому ти борешся за навчання тут? Ти ж могла вступити до будь-якої академії в окрузі, — раптом спитав він. Голос був глухим, майже хрипким.

Ніка зупинилася й поклала гантелі на місце.

— Бо я не маю права здаватися, — спокійно відповіла вона.

— Тому що ти… бідна? — сказав Артем не як образу, а як факт.

— Тому що я пообіцяла, — виправила вона.
— Кому?

Вона на мить замовкла. Ця пауза була схожа на двері, які трохи прочинилися, але ще не готові впустити когось усередину.

— Мамі, — прошепотіла вона. — Перед тим як…

Вона не договорила. Але Артем зрозумів усе.

Щось холодне й гостре пройшло крізь нього. Він, Артем Абрамов, який умів тримати дистанцію з усім світом, раптом не зміг утримати її з однією дівчиною.

— Тобі буде важко тут, — відверто сказав він.
— Дуже, — не приховувала Ніка. — Але це не причина тікати.

Вона подивилася на нього прямо. Її погляд був сильним, мов гора, на яку не впливають бурі.

І Артем подумав: я міг зламати її. А потім зрозумів — вона сильніша за нього. І за Марка.

Ця думка мала б його розлютити. Але замість цього в грудях оселилася небезпечна тиша. Тиша, що могла перерости в щось значно гучніше.

Коли вони виходили із зали, ніхто не промовив ні слова. Та між ними вже було щось нове. Щось, про що Артем боявся думати. Щось, що Ніка воліла не помічати. І щось, що неминуче стане вибухом.

Бо у Ґрінвуді нічого не минає без наслідків. А особливо — момент, коли король школи раптом усвідомлює, що може втратити владу через дівчину, яка навіть не намагається її забрати.