РОЗДІЛ 10. МАРКО ВІДКРИВАЄ ПРАВДУ ПРО ЇЇ МИНУЛЕ

Ранок у Ґрінвуді починався з тиші — такої, що ніби зависала між старими соснами й простягала свої прозорі пальці просто в душу. Після нічного дощу повітря стало густішим, насиченим запахом хвої, вологого ґрунту й ранкового холоду, який просочувався навіть крізь теплі стіни академії.

Учні рухалися коридорами з повільною, ще сонною величністю. Але всередині Марка Лавріна не було жодної величності — лише знервована, непрохана зацикленість, що точила мозок, мов вода, яка крапає в одне й те саме місце.

Він не був тим, хто легко відпускає поразки. Але те, що сталося в їдальні, не було звичайною поразкою. Це була його слабина.

Йому було боляче визнавати, що через нього над нею сміялися. І водночас — що частина його досі вважала: він просто поставив її на місце. Ця суперечність розривала зсередини, злила, не давала дихати.

Думки про Ніку Гриневич вривалися в голову так легко, ніби мали на це повне право. І це дратувало найбільше. Марко завжди знав усе про всіх. Його світ був упорядкований: він умів керувати людьми, відчувати їхні слабкості, аналізувати швидко й холодно. Без сентиментів.

Але Ніка не мала слабкостей там, де він звик їх знаходити. Вона не прогиналася. Не тремтіла. Не намагалася сподобатися. Вона не грала за їхніми правилами — і саме тому ці правила почали тріщати.

У головному корпусі, проходячи повз дошку оголошень, Марко випадково вловив уривок розмови двох викладачок.

— …сімейна ситуація складна. Я дивуюся, що вона взагалі змогла підготуватися…
— Вони ж ледве зводили кінці з кінцями. І після того…
— Знаю. Таке випробування не кожному дорослому під силу. А вона витримала.

Марко зупинився.

— Після чого?

Це коротке питання вдарило сильніше, ніж він очікував. Усередині щось скрутилося, потягнуло вниз. Він дочекався, поки викладачки зникнуть за поворотом, і майже непомітно рушив у протилежний бік — туди, де був адміністративний архів.

Коридор там завжди здавався холоднішим. Світло — тьмянішим. А звук кроків — надто гучним. Марко не звик крастися, але зараз відчував, що робить щось дивне. Майже заборонене.

І це лише підсилювало бажання.

Архів був старим: дерев’яні шафи, акуратні шухляди, папки, що пахли пилом і часом. Марко зачинив за собою двері й глибоко вдихнув. Він був тут один — і, можливо, вперше в житті це здавалося правильним.

Папка з написом Абітурієнти — особливі випадки легко піддалася. Він перегортав сторінки швидко — до моменту, коли пальці самі зупинилися.

Гриневич Ніка.
Вік: 17.
Соціальний статус: малозабезпечена родина.
Мати — медсестра (померла два роки тому).
Сестра — (померла два роки тому).
Батько — відсутній (місце перебування невідоме).
Травми: перелом ребра, струс мозку.
Примітка: перебувала в дитячому будинку. Через пів року удочерена. Через 1,5 року втекла з прийомної сім’ї (скарги на насильство).
Опіка: тітка. Фактично проживала сама в будинку, що залишився від матері.
Успішність: висока.
Підготовка: самостійна.
Психологічні характеристики: витривалість, висока мотивація, стабільність у стресі, амбіційність…

Марко перечитав рядок про матір і сестру кілька разів.

— Померли. Одночасно.

Він не знав, чому, але це вдарило фізично — ніби в груди. Наче серце стало затісним у власних ребрах.

Перед очима раптом виникла картина: маленький будинок. Тиша. Дівчина, що сидить за столом до пізньої ночі, сама. Без репетиторів. Без підтримки. З єдиним шансом — не провалитися.

Рекордний бал не як привілей. Рекордний бал як порятунок.

Марко закрив папку й стиснув кулак, притиснувши його до губ. Він не знав, що це за відчуття — співчуття? провина? злість на себе? Його контроль — уперше — дав тріщину.

Він вийшов з архіву тихо, ніби боявся, що прочитане піде за ним і заговорить уголос.

Ніку він знайшов на подвір’ї. Вона сиділа на кам’яній лавці під старою смерекою. Книги лежали поруч, а сама вона була закутана в легку куртку, ніби їй завжди трохи холодно. Вітер грався її волоссям, і в цьому було щось надто справжнє. Земне. Не з їхнього світу.

Марко підійшов повільно. Не як зазвичай.

— Ти завжди тут сидиш? — запитав він, і його голос зрадливо знизився.

Ніка підняла очі. У них не було ворожості. Лише втома й уважність.

— А ти завжди за мною стежиш?

— Я не… — він ковтнув повітря. — Просто проходив повз.

— Звісно, — тихо сказала вона.

Тиша між ними була іншою. Не напруженою — чесною. Марко дивився на її руки: тонкі, з подряпинами. Руки людини, яка звикла покладатися лише на себе.

— Ти сильна, — сказав він раптом. — Раз насмілилася вступити до нашої академії.

Ніка злегка насупилася.

— Звідки тобі знати?

— Просто знаю.

Він не сказав, що бачив її досьє. Не сказав, що знає про втрати. Лише дивився — і вперше не хотів завдати болю.

— Чого ти від мене хочеш? — спитала вона прямо.

Це було не нападом. Це було проханням про ясність. Марко відкрив рот — і зрозумів, що не знає відповіді.

— Я… не знаю, — видихнув він.

Ніка уважно дивилася на нього ще мить.

— Якщо не знаєш, — сказала вона, беручи книгу, — тоді перестань втручатися в моє життя.

Вона пішла спокійно, не поспішаючи.

А Марко залишився стояти з відчуттям, ніби його гордість — уперше — стала не зброєю, а тягарем. Він знав: це не кінець. Це лише початок.