РОЗДІЛ 10. МАРКО ВІДКРИВАЄ ПРАВДУ ПРО ЇЇ МИНУЛЕ

Ранок у Ґрінвуді починався з тиші, що ніби зависала між старими соснами, простягала свої прозорі пальці в глиб душі. Після нічного дощу повітря стало густішим, насиченим запахом хвої, вологого ґрунту та ранкового холоду, який просочувався навіть крізь теплі стіни академії. Учні рухалися коридорами з повільною, трохи заспаною величністю, але всередині Марка Лавріна не було жодної величності — тільки знервована, непрохана зацикленість, яка точила мозок, мов вода, що крапає в одному й тому ж місці.

Він не був тим, хто легко відпускає поразки. Але те, що сталося в їдальні, не було звичайною поразкою. Це була його слабина. Йому було боляче зізнатися що через нього над нею насміхалися, але й показати де її місце вважав обов’язком. Думки про Ніку Гриневич вдиралися у свідомість так легко, ніби вона мала на них право. І це дратувало найбільше.

Марко завжди знав усе про всіх. Його світ був впорядкований, він умів керувати людьми, умів відчувати їхню слабкість, умів аналізувати — швидко, чітко, без сентиментів. Але Ніка не мала слабкостей там, де він звик їх бачити. Вона не прогиналася, не тремтіла, не намагалася сподобатися. Вона не грала за їхніми правилами — і саме тому ці правила починали нарушатися. У головному корпусі на дошці оголошень він випадково почув уривок розмови двох викладачок.

— …сімейна ситуація складна. Я здивована, що вона взагалі змогла підготуватися…
— Вони ж там ледве зводили кінці з кінцями. І після… ну, ти знаєш…
— Знаю. Випробування не для дітей. Але вона витримала.

Марко навіть не удавав, що не слухає. Його спина напружилася, погляд зосередився. «Після чого?» — подумав він, і це «що» закрутило щось усередині нього. Він дочекався, поки викладачки підуть, і майже непомітно рушив у протилежний бік — туди, де знаходився адміністративний архів. Коридор був холодним, затіненим. Лампи світили блякло, а звук його кроків здавався надто гучним. Марко не звик крастися, але зараз йому здавалося, що він робить щось дивне — і навіть заборонене.

Та це тільки підхльостувало бажання. Архів був старим приміщенням із дерев’яними шафами, акуратними шухлядами й папками, що пахли пилом і часом. Марко зайшов, закрив за собою двері й вдихнув повільно. Він був тут один — і, можливо, вперше в житті це відчувалося правильно. Він дістав з полиці папку з написом «Абітурієнти — особливі випадки». Перегорнув кілька сторінок. Читав швидко, але в якийсь момент пальці самі зупинилися.

«Гриневич Ніка. Вік: 17. Соціальний статус: малозабезпечена родина. Родина: мати — медсестра (померла два роки тому), Сестра — (померла два роки тому). Що сталось не написано,  але це не мало ніякого значення. Батько — відсутній (невідоме місце перебування). Ніка — перелом ребра, струс мозку. Примітка: була в дитбудинку де через пів року удочерила сім’я. Через 1,5 року втекла з сім’ї, через скарги що над нею здійснюють насилля. Тітка взяла під свою опіку, але жила Ніка одна в маленькому будинку який залишився від мами.  Успішність: висока. Підготовка: самостійна. Додаткові дані: психологічні характеристики — витривалість, підвищена мотивація, стабільність у стресових ситуаціях, амбіціозна…»

Марко перечитав рядок про матір і сестру кілька разів. Померли. Померли два роки тому. Одночасно. Він не розумів як це могло статися. Наче хтось узяв і вдарив його так сильно, що серце кровоточить від болю, а ребра стали затісними. Він раптом уявив: маленьке місто. Тісна квартира. Дівчина, що сидить за столом до ночі, самотня нікому не потрібна. Дівчина, яка не має грошей на репетиторів і їжу, та ліки. Дівчина, яка отримує рекордний бал не тому, що має привілеї, а тому що це був її єдиний шанс. Єдиний спосіб не зійти з розуму. Його горло пересохло.

Марко закрив папку, стиснув кулак і притиснув його до губ, щоб хоч якось зупинити раптове, нехарактерне, гостре відчуття в грудях. Він не знав, що це — співчуття? провина? цікавість? щось інше, від чого його звички контролю руйнувалися?

Він вийшов з архіву так тихо, ніби боявся, що ця папка наздожене його й почне говорити вголос. Він знайшов Ніку на подвір’ї. Вона сиділа на кам’яній лавці під старою смерекою, книги лежали поруч, а сама вона була загорнута в легку куртку, ніби їй завжди трохи холодно. Легкий вітер піднімав її волосся, і в ньому було щось таке справжнє, таке земне, що Марко не міг відвести погляду.

Він підійшов повільно, не так, як зазвичай. Його кроки не викликали відчуття, що ось прийшов господар території. Ні. Він ішов так, ніби боявся порушити її спокій. — Ти завжди тут сидиш? — спитав він, і голос зрадливо знизився.

Ніка підняла погляд. У її очах не було ворожості. Лише втому й уважність. — А ти завжди стежиш за мною? — відповіла вона.

— Я не… — Марко ковтнув повітря. — Я просто проходив повз.

— Звісно, — тихо сказала вона.

Між ними повисла тиша. Вона не розуміла що він від неї хоче. При всіх він показує де її місце, а на одинці поводиться мов друг. Тиша стала не такою важкою. Радше така, що дозволяє двом людям нарешті говорити про щось важливе — навіть якщо слова ще не знайшли потрібної форми. Марко дивився на її руки. Тонкі, трохи сухі, з легкими подряпинами. Руки людини, яка багато працює сама. Не як у тих, хто виріс серед коштовностей та з золотою ложкою в роті.

— Ти сильна, раз насмілилася вступити до нашої академії — сказав він раптом. Несподівано для себе самого.

Ніка злегка насупила брови. — Звідки тобі знати?

— Просто знаю.

Він не сказав, що бачив її досьє. Не сказав, що знає про її втрату, та самотність. Не сказав, що тепер розуміє, чому в її погляді нема страху — бо вона вже пройшла найстрашніше. І перемогла.

— Ніка… — Марко хотів додати щось ще. Можливо, вперше в житті він хотів бути не дотепним, не гострим, а щирим.

Вона дивилася на нього прямо, без тіні удавання. — Чого ти від мене хочеш?

І це питання було не нападом. Це було зверненням. Молитвою про ясність. Марко відкрив рот — і раптом відчув, що не знає відповіді. Це був жахливий досвід для того, хто знав усе.