РОЗДІЛ 9. КОЛИ ГОРДІСТЬ ЗУСТРІЧАЄ ВПЕРТІСТЬ

Після виклику в бібліотеці Ґрінвуд прокинувся іншим.

Той, хто ще вчора навіть не знав, як виглядає нова стипендіатка, сьогодні вже жваво обговорював її перемогу. Когось це дратувало, когось захоплювало, а хтось робив вигляд, що йому байдуже. Та одне було спільним для всіх — на Ніку дивилися інакше.

Гордість і упередженість тут зазвичай ламали новачків. Але цього разу щось пішло не за планом. І це зводило з розуму двох людей, які звикли бути непохитними.

Ніка йшла алеєю між корпусами, тримаючи в руках зошит і підручники. Вона не поспішала — і навіть трохи дивувалася власному спокою. Учорашній вечір минув не в ейфорії, а в дивному, теплому стані внутрішньої рівноваги.

Вона не принизила їх. Вона просто перемогла. Чесно. І це було важливо.

Коли Ніка увійшла до головного корпусу, вона відчула погляди. Десятки. Хтось оцінював, хтось заздрив, хтось терпляче чекав, коли вона зламається. Але найпекучіший погляд був попереду.

Марко стояв на сходах, ліниво спершись на перила. Його темне волосся було ще трохи вологим, ніби він щойно вийшов із душу. Усмішка — витончена, але без звичної самовпевненості.

Він дивився на Ніку так, ніби намагався зрозуміти не що вона і не звідки, а хто.

— Хто ж ти така, Ніка Гриневич, — промовив він, спускаючись кількома сходинками. — Чому тобі не захотілося спокійного життя?

— Мені не потрібні проблеми, — відповіла вона й пройшла повз.

Він рушив поруч.

— Але ж ти досі тут.

Ніка зупинилася й подивилася йому просто в очі.

— Я не граю в ці ваші ігри.

— А дарма, — прошепотів Марко, нахилившись ближче. — У тебе до них талант. Але це лише початок.

У грудях у Ніки піднялося щось гаряче й неприємне. Вона вдихнула глибше, стримуючи себе.

— Навіть занадто, — пролунав за спиною холодний голос.

Артем стояв поруч, прямий і зібраний, як завжди. Той тон, від якого зазвичай у людей хололи пальці.

— Я не збираюся нічого доводити вам, — сказала Ніка.

— У тебе немає вибору, — відповів Артем.

Вона всміхнулася — коротко й гостро.

— Ви злякалися дівчини.

Слово дівчини вдарило сильніше за ляпас. Ніка одразу відвернулася й пішла, не даючи їм відповісти.

У їдальні було гамірно. Пахло кавою, випічкою й безтурботністю. Але щойно Ніка зайшла, кілька столів затихли. Вона взяла піднос і сіла в дальньому куті. Не встигла зробити й ковтка чаю, як поруч із гуркотом поставили інший піднос.

— Ти зайняла моє місце.

Ніка підвела очі.

— У Ґрінвуді є іменні столи?

Артем сів навпроти, не питаючи дозволу.

— У Ґрінвуді все комусь належить. Ти вже мала це зрозуміти.

— Я думала, тут міряються не гаманцями, — спокійно відповіла вона, — а розумом.

Його погляд змінився. Не злість — подив.

— Ти не боїшся мене? — тихо запитав він. — І того, на що я здатен?

— А я маю?

Він повільно нахилився вперед.

— Усі бояться.

— Я — не всі.

Поблизу хтось упустив виделку.

У цей момент до столика підійшов Марко, недбало перекинувши піджак через плече. Його очі були темними, важкими.

— Бачу, ти вже знайшов компанію, — кинув він Артему.

— Вона сама тут сіла.

— Ні, — твердо сказала Ніка й підвелася. — Я ні з ким із вас не сідала. І не збираюся.

Вона взяла піднос і зробила крок… і Марко виставив ногу. Підніжка була швидкою, майже непомітною. Таця перевернулася, гаряча кава й їжа залили її одяг.

Ніка піднялася майже миттєво. Очі блищали від сліз — але не від безсилля. Вона мовчки вибігла з їдальні.

Марко й Артем залишилися сидіти навпроти одне одного, як дві сили, яким стало тісно в одному просторі.

— Чому ти поводишся так, ніби вона… — почав Марко.

— Ніби вона що? — різко перебив Артем.

— Ніби вона для тебе важлива.

Артем стиснув кулаки.

— А ти поводишся так, ніби вона для тебе загроза. Ти справді злякався?

— Мене ніхто не може налякати, — прошепотів Марко. Усміхнувся. Але в цій усмішці була тріщина.

— Ти втратив контроль, — холодно сказав Артем. — Привселюдно принизив її. Вона може створити проблеми. Через тебе.

Марко різко встав.

— Слідкуй за собою, Артеме. Бо, здається, це ти починаєш втрачати контроль.

Він пішов.

Артем ще довго дивився йому вслід. Потім його погляд впав на подвір’я — там Ніка, вже в спортивному одязі, сиділа сама.

І в грудях з’явилося відчуття, гірше за злість і цікавість. Потреба захищати. Від усього. Навіть від себе.

До кінця дня вони поводилися так, ніби нічого не сталося. Але між ними вже пролягла тріщина. І Ніка, сама того не знаючи, стала силою, яка рухала обох. Не в тому напрямку, який вони могли контролювати.