РОЗДІЛ 8. ВИКЛИК У БІБЛІОТЕЦІ

Дощ почався ще задовго до ранку — тихий, рівний, майже медитативний. Його шелест просочувався крізь високі шибки Ґрінвуду, створюючи відчуття, що весь світ за стінами став повільнішим, обережнішим.

Над кам’яними доріжками стелився легкий туман, обіймаючи старі дуби, що росли на внутрішньому подвір’ї, мов мовчазні сторожі часу.

Бібліотека Ґрінвуду була місцем, яке пахло старим папером, хиткими історіями й холодним деревом. Стелажі з темного дуба здіймалися аж до стелі, а сходи з кованими перилами вели до галереї з рідкісними виданнями.

Тут рідко було людно — лише кілька ботаніків та вчителів, для яких тиша була не просто умовою, а потребою. Та сьогодні щось змінилося.

Учні збиралися групками, шепотілися, озиралися на двері, перевіряючи, чи не зайшли ті, кого чекали. Відчувалося напруження — тонке, майже електричне. І врешті двері відчинилися.

Марко та Артем зайшли так, ніби цей простір належав їм, ніби книги самі розступалися перед їхніми поглядами. Марко в темній футболці під піджаком ішов упевнено, з тією самою ледачою усмішкою, яка дратувала й зачаровувала водночас. Артем — у світлому светрі й сірому пальті — рухався тихіше, але його погляд ковзав по всьому приміщенню так уважно, що навіть бібліотекарка зніяковіла.

— Де вона? — спитав Марко, не підвищуючи голосу, але так, що всі ближні учні здригнулися.

— У читальній залі, — прошепотів хтось.

— Звісно, — хмикнув Артем. — Де ж іще.

Вони рушили вперед, а за ними потягнулися зацікавлені погляди однокурсників. У читальній залі стояла тиша, порушувана лише шелестом сторінок.

Ніка сиділа за одним із довгих столів, обкладена книжками, роблячи нотатки в зошиті з недорогою обкладинкою. Її рука рухалася швидко й упевнено. Зосередження було майже фізичним — таким, що не лишало місця страху.

Вона не помітила їхнього приходу. Або зробила вигляд, що не помітила.

— Привіт, рекордистко, — сказав Марко, притуляючись до стелажа поруч. — Як тобі Ґрінвуд? Не надто… затісно?

Ніка повільно підняла погляд.

— Для когось тісно, якщо в голові мало місця, — відповіла вона спокійно.

За кілька столів хтось тихо пискнув від шоку.

Артем нахилився трохи вперед. Його очі блиснули небезпекою.

— А в тебе, дивлюся, вистачає нахабства.

— Нахабство — це коли ви влітаєте в бібліотеку, ніби вона ваша власність. Я лише відповідаю.

Марко усміхнувся ширше.

— То що, розумнице, хочеш довести, що ти тут не випадково?

— Я вже довела, — сухо сказала Ніка. — Балами.

— Бали — це цифри, — відмахнувся він. — Ми тут любимо факти. Реальні. Віч-на-віч.

Артем схрестив руки.

— Інтелектуальний виклик. Змагання. Тут і зараз.

— У нашій бібліотеці, — додав Марко, насолоджуючись моментом. — Перед свідками.

Тиша стала густою, як туман за вікнами. Ніка повільно закрила зошит.

— Добре, — сказала вона. — Я згодна.

Столи швидко посунули вбік, утворивши коло. Учні вже не приховували цікавості: одні стояли, інші сиділи на підвіконнях, дехто навіть знімав на телефони, поки бібліотекарка нервово робила вигляд, що нічого не помічає.

Марко взяв одну зі старих книжок і перегорнув сторінки.

— Перше питання, — оголосив він. — Який дипломатичний договір у XVII столітті визначив формування території…

— Андрусівське перемир’я, — відповіла Ніка ще до того, як він закінчив.

Марко підморгнув.

— Тобто ти слухала. Добре.

Артем узяв іншу книжку — товсту, з пожовтілими сторінками.

— Тоді переклади: Audentis Fortuna iuvat.

—  Фортуна сприяє сміливим, — сказала вона й глянула на нього так, що він на мить збився.

Далі пішов шквал питань. Хлопці сипали термінами, датами, логічними задачами, математичними хитрощами.

А Ніка відповідала. Не завжди миттєво — але щоразу точно. Учні почали перешіптуватися. Хтось уже відкрито захоплювався.

Марко кинув останній козир — статтю з економічного журналу англійською.

— Проаналізуй, — сказав він, знаючи, що це рівень університету.

Ніка взяла аркуш. Перечитала раз. Другий. Її брови ледь звелися. А потім вона почала говорити — чітко, структуровано, без страху. Коли вона закінчила, у залі стояла така тиша, що чути було лише дощ за вікнами.

Марко опустив погляд. Артем напружено стиснув щелепи. Вони програли.

— Гарна гра, — тихо сказала Ніка й повернула статтю на стіл. — Але, здається, цього разу не ви диктували правила.

Вона взяла свій зошит і дешеву валізку та повільно пішла до виходу. Учні розступилися. Ніхто не смів засміятися чи зробити зауваження.

Дощ за вікном став сильнішим, ніби сам вітав перемогу новачки. Марко довго дивився їй услід, облизуючи пересохлі губи, які більше не мали сил усміхатися.

— Вона…

— Мовчи, — буркнув Артем.

І в його голосі вперше не було зверхності. Лише злість на самого себе. Їхній світ похитнувся.

І ніхто ще не підозрював, що це лише початок ланцюга, який переверне життя всіх трьох. Вона стала проблемою. Викликом. І — хоч вони цього не визнавали — інтересом.