РОЗДІЛ 7. ПЕРШІ ТРІЩИНИ В ЇХНІЙ ВПЕВНЕНОСТІ

Після інциденту з фонтаном новина про стипендіатку, яка не злякалася Лавріна й Абрамова розлетілася школою швидше за будь-яку плітку. Вже за годину всі знали: новенька не просто рекордистка — вона з характером.

Учні шепотілися в коридорах, озиралися, намагалися побачити її наживо, немов дивилися на щось дивакувате. А от Марко з Артемом ходили так, ніби нічого не сталося. Але той, хто добре знав їх обох, міг помітити зміну. Невелику, але помітну.

Марко — занадто гучний. Артем — занадто мовчазний.

На великій перерві Ніка сиділа у внутрішньому дворику на лавці, читаючи розклад. Вона робила вигляд, що зосереджена, хоча всередині все ще відчувала наслідки ранкового зіткнення.

Ні страху, ні жалю — лише напруга й готовність до нового раунду. Раптом поруч присіла Мел.

— Ти легенда… — прошепотіла вона.

— Та перестань, — Ніка перегорнула сторінку. — Нічого такого я не зробила.

— Ти сказала «ні» Марку. Це, взагалі-то, рівень «Нобелівської премії з виживання».

Ніка засміялася.

— Я сказала «ні» не Марку. Я сказала «ні дурості».

— О-о-о! — Мел схопилася за серце. — Ти ще скажи це йому в очі — і він закохається.

— Марко? Закохається? — Ніка підняла брову.

— Ну… — Меланія зробила задумливу міну. — Він точно любить виклики.

Ніка хотіла щось відповісти, але їхню розмову різко перервали. Просто перед ними зупинився Марко. Руки в кишенях, фірмова усмішка й той блиск в очах, який ніби говорив: Я все контролюю.

— Що за секретні бесіди? — запитав він.

Мел аж підскочила.

— Ми просто… е-е… вчимо розклад! Правда, Ніко?

— Ага, — кивнула Ніка. — Розбираємося, хто де сидить, щоб нікого не образити своїм існуванням.

Марко нахилив голову.

— То ти войовнича, — сказав він. — Це добре. Хоч хтось буде гідним супротивником, а то вже нудно сюди ходити.

— Ти цього хочеш? — спитала вона.

— Чесно? — Марко сів поруч, не питаючи дозволу. — Хотів. Тут усі занадто… передбачувані.

— Співчуваю, — сухо відповіла Ніка.

Марко засміявся.

І Ніка вперше помітила: сміх у нього був справжній. Трохи нахабний, але живий — не показний.

— Знаєш, що цікаво? — він нахилився ближче. — Ти не злякалася. Я думав, ти побіжиш жалітися директрисі.

— Мене не так просто налякати.

— Чому?

— Бо я вже пройшла через речі гірші, ніж ваша «шкільна ієрархія».

Марко подивився на неї уважніше, ніж треба було. Щось у його погляді змінилося. З’явилася повага, змішана з… цікавістю. Він ніби хотів розпитати, але стримався.

— Знаєш… — сказав він тихіше. — Ти не така, як ми думали.

— А як ви думали?

— Ну… слабачка. Натиснеш — і вона в перший же день забере документи й утече звідси. Ми за пів року добилися поваги та дисципліни, яка тримається п’ять років.

— Розчарувала?

— Навпаки, — усміхнувся Марко.

І саме в цей момент з’явився Артем. Він стояв за кілька кроків. Руки в кишенях, обличчя спокійне, але погляд — гострий. Такий, ніби він аналізував усе: її позу, голос, реакції, навіть відстань між нею й Марком.

— Ми запізнюємось на пару, — сухо промовив він.

— Я зараз, — відповів Марко, не відводячи погляду від Ніки.

Артем підійшов ближче.

— Ти проводиш забагато часу в місцях, де не треба, — кинув він, звертаючись до друга, але дивлячись на Ніку.

— Не драматизуй, — відмахнувся Марко. — Ми просто розмовляли.

Артем перевів холодний погляд на Ніку.

— Тобі краще уникати конфліктів.

— Це був конфлікт? — спитала вона.

— Ще ні, — сказав Артем. — Але ти впевнено до нього йдеш.

— Не я його створила.

— Ти могла обрати простіший шлях.

— Я не з таких.

На мить між ними повисла тиша. Марко дивився то на неї, то на Артема, і його усмішка поступово ширшала.

— Знаєш, — сказав Марко до Артема, — мені подобається, що вона не боїться.

— Страх — не головне, — холодно відповів Артем. — Головне — виживання.

— Я й виживу, — упевнено сказала Ніка.

Артем стиснув щелепу. Ледь помітний рух — але Ніка його помітила. Він злився.

Не сильно, не відкрито, але достатньо, щоб зрозуміти: вона зачепила щось у ньому. Якусь нитку, якої не повинна була торкатися.

— Побачимо, — тихо сказав Артем і розвернувся.

Марко ще мить дивився на неї.

— Він складний, — мовив він. — Але ти… ще складніша.

Він підморгнув, підхопив рюкзак і пішов за Артемом. Мел видихнула.

— О Боже… — прошепотіла вона. — Я, здається, щойно бачила щось дуже небезпечне.

— Що? — спитала Ніка.

— Тріщини, — Мел похитала головою. — Їхня впевненість дала тріщини. Через тебе.

Ніка нічого не відповіла. Але всередині вона відчула: війна справді почалася. І вона вже впливала на тих, хто вважав себе непорушними.