РОЗДІЛ 7. ПЕРШІ ТРІЩИНИ В ЇХНІЙ ВПЕВНЕНОСТІ

Після інциденту з фонтаном новина про “стипендіатку, яка не злякалася Лавріна й Абрамова” розлетілася школою швидше за будь-яку плітку. Вже за годину всі знали: новенька не просто рекордистка — вона з характером. Учні шепотілися в коридорах, озиралися, намагалися побачити її наживо, немов дивилися на щось дивакувате.

А от Марко з Артемом ходили ніби нічого не сталося, але той, хто добре знав їх обох, міг помітити зміну. Невелику, але помітну.

Марко — занадто гучний.
Артем — занадто мовчазний.

На великій перерві Ніка сиділа у внутрішньому дворику на лавці, читаючи розклад. Вона робила вигляд, що зосереджена, хоча всередині все ще відчувала наслідки ранкового зіткнення. Ні страху, ні жалю — просто напруга й готовність до нового раунду.

Раптом поруч присіла Мел.

— Ти легенда… — прошепотіла вона.

— Та перестань, — Ніка перевернула сторінку. — Нічого такого я не зробила.

— Ти сказала “ні” Марку. Це, взагалі-то, рівень “Нобелівської премії з виживання”.

Ніка засміялася.

— Я сказала “ні” не Марку. Я сказала “ні дурості”.

— О-о-о! — Мел схопилася за серце. — Ти ще скажи це йому в очі — і він закохається.

— Марко? Закохається? — Ніка підняла брову.

— Ну… — Меланія зробила задумливу міну. — Він точно любить виклики.

Ніка хотіла щось відповісти, але її розмову різко перервали. Просто перед ними зупинився Марко. Руки в кишенях, фірмова усмішка й той блиск в очах, який ніби говорив: “Я все контролюю”.

— Що за секретні бесіди? — запитав він.

Мел аж підскочила.

— Ми просто… е… вчимо розклад! Правда, Ніко?

— Ага, — кивнула Ніка. — Розбираємося, хто де сидить, щоб нікого не образити своїм існуванням.

Марко нахилив голову.

— То ти войовнича, — сказав він. — Це добре. Хоч хтось буде гарним супротивником, а то вже нудно стало сюди ходити.

— Ти цього хочеш? — спитала вона.
— Чесно? — Марко сів поруч, не питаючи дозволу. — Хотів. Тут усі занадто… передбачувані.

— Співчуваю, — відповіла Ніка.

Марко засміявся. І тут Ніка вперше помітила: сміх у нього був справжній. Трохи нахабний, але живий, не показний.

— Знаєш, що цікаво? — він нахилився ближче. — Ти не злякалася. Я думав, ти побіжеш жалітися директрисі.

— Мене не так просто налякати.

— Чому?
— Бо я вже пройшла через речі гірші, ніж ваша “шкільна ієрархія”.

Марко подивився на неї уважніше, ніж треба було. Щось у його погляді змінилося. З’явилася повага, змішана з… цікавістю? Він наче хотів розпитати, але стримався.

— Знаєш… — сказав він тихіше. — Ти не така, як ми думали.

— А як ви думали?
— Ну… слабачка на яку натиснути, то вона в перший же день забере документи й втече звідси. Ми за пів року добилися поваги, та дисципліни, яка тримається 5 років.
— Розчарувала?
— Навпаки, — усміхнувся Марко.

І саме в цей момент з’явився Артем.

Він стояв за кілька кроків, руки в кишенях, обличчя спокійне, але погляд — гострий. Такий, ніби він аналізував усе: її позу, голос, реакції, навіть відстань між нею й Марком.

— Ми запізнюємось на пару, — сухо промовив він.

— Я зараз, — відповів Марко, не відводячи погляду від Ніки.

Артем підійшов ближче.

— Ти проводиш забагато часу в місцях, де не треба, — кинув він, звертаючись до друга, але дивлячись на Ніку.

— Не драматизуй, — відмахнувся Марко. — Ми просто розмовляли.

Артем перевів холодний погляд на Ніку.

— Тобі краще уникати конфліктів.

— Це був конфлікт? — запитала вона.

— Ще ні, — сказав Артем. — Але ти впевнено до нього йдеш.

— Не я його створила.

— Ти могла обрати простіший шлях.

— Я не з таких.

На мить між ними повисла тиша. Марко дивився то на неї, то на Артема, і його усмішка поступово ширшала.

— Знаєш, — сказав Марко до Артема, — мені подобається, що вона не боїться.

— Страх — не головне, — відповів Артем холодно. — Головне — виживання.

— Я й виживу, — впевнено сказала Ніка.

Артем стиснув щелепу. Це був ледь помітний рух, але Ніка помітила. Він — злився. Не сильно, не відкрито, але достатньо, щоб зрозуміти: вона зачепила щось у ньому. Якусь нитку, якої не повинна була торкатися.

— Побачимо, — тихо сказав Артем і розвернувся.

Марко ще мить дивився на неї.

— Він складний, — сказав він. — Але ти… ще складніша.

Він підморгнув, підхопив рюкзак і пішов за Артемом.

Мел видихнула.

— О Боже… — прошепотіла вона. — Я, здається, щойно бачила щось дуже небезпечне.

— Що? — спитала Ніка.

— Тріщини, — Мел хитнула головою. — Їхня впевненість… дала тріщини. Через тебе.

Ніка нічого не відповіла. Але всередині вона відчула, що війна справді почалася. І що вона вже впливає на тих, хто вважав себе непорушними.