РОЗДІЛ 6. ПОЧАТОК ВІЙНИ

Після урочистої частини Мел провела Ніку до її кімнати в гуртожитку. Коридори виглядали так, ніби їх щойно сфотографували для каталогу: ідеально чисті, з білими стінами й м’яким світлом. Ніка несла свою скромну валізу й намагалася не звертати уваги на те, як деякі учні оберталися, шепотілися або просто дивилися на неї так, ніби вона жалюгідний товар на ринку.

— Ти в одній із найкращих кімнат, — сказала Мел, дістаючи ключ-картку. — Бо тут поселили старосту поверху, а ти — новенька з найвищим балом. Це як знак поваги.

— А староста нормальна? — запитала Ніка.

— Так, — Мел усміхнулася. — Вона не з тих… ну… — вона махнула рукою у бік вікна, натякаючи на компанію Марка й Артема. — Вона добра.

Кімната й справді була гарною: простора, світла, з великими вікнами, письмовим столом, двома шафами й двома ліжками. Ніка зайшла всередину й опустила валізу.

— Дякую, Мел. Без тебе я вже збожеволіла б.

— О, ні, — Меланія засміялася. — Ти сильніша, ніж здається.

Ніка стомлено усміхнулася. Вона й сама відчувала, що її сили закінчуються. Але відпочити їй не дали — одразу після того, як Мел пішла, у двері постукали. Гучно. Навмисно.

Ніка відкрила — і перед нею стояла дівчина з рудим волоссям, у брендованому одязі, з поглядом, який одразу казав: “Я тут королева”. — Ти новенька? — вона нахилила голову.
— Так, — відповіла Ніка.

— Я Софія. Староста. Мене можеш не боятися, я не кусаюся.

Ніка не встигла розібрати, це жарт чи попередження.

— Дякую. — Вона чемно усміхнулася. — Рада познайомитися.

Софія кілька секунд дивилася на неї, ніби щось зважувала. — Ти знаєш, що тут всі підкоряються королям, якщо хочуть багате майбутнє. Адже він може це влаштувати без зайвих питань? — сказала вона нарешті. — Ця школа має правила. Неписані.

— Мені вже сказали.

— І ти справді думаєш, що впораєшся? — запитала Софія з легким викликом.

— А чому ні?

Софія усміхнулася кутиком губ. — Тому що Марко й Артем не оставлять тебе в спокою поки тебе не доведуть до самогубства, або поки ти сама не зникнеш з їхнього життя. Вони тут головні. І вони не люблять… сюрпризів.

Ніка всередині напружилася, але зовні не подала виду. — Я не планую бути нічиїм сюрпризом.

— Побачимо, — сказала староста. — Якщо щось — звертайся до мене. Але… — вона підняла палець, — не втручайся в їхні ігри. Це моя порада.

— Дякую, — повторила Ніка, хоч порада звучала як попередження. Перший виклик прийшов швидше, ніж вона думала.

На першу перерву Ніка вийшла на подвір’я. Вже почала думати, що день мине без нових “сюрпризів”, коли почула голос, від якого всередині все стислося.

— Гей, рекордистко.

Вона обернулася — Марко стояв, спершись на лавку, з тим самим нахабним виразом. Артем поряд, руки в кишенях, погляд холодний й уважний, та хлопці група підтримки.

— Ми тут от що подумали, — сказав Марко. — Рекорд — це, звісно, круто, але в Ґрінвуді важливі не лише цифри.

— А що? — спокійно запитала Ніка.

— Соціальна адаптація, — вліз Степан, один із їхньої компанії. — Уміння бути… своїм.

Марко хитнув головою:

— Саме так. Тому ми вирішили перевірити, чи ти “своя”.

— Як? — Ніка перехрестила руки.

Марко вказав на фонтан посеред двору — великий, мармуровий, з лебедями.

— Стрибнеш у фонтан — і ми визнаємо тебе частиною школи.

Ніка кілька секунд мовчала. Потім засміялася.

— Ви жартуєте?

— Ні, — Марко підійшов ближче. — Це традиція.

— Неписана? — холодно уточнила Ніка.

Артем вперше за день ледь помітно всміхнувся — швидко, гостро.

— Бачиш? Уловлює.

Ніка глянула на фонтан, потім на їхні обличчя, які чекали, що вона злякається, зламається або розгубиться, або що забере документи. І вона зрозуміла: це не перевірка. Це — приниження. Перший крок у їхній “війні”.

— Ні, — сказала вона рівно. — Я не стрибатиму.

— Хм? — Марко підняв брови. — Чому?

— Бо я не хочу.
— Ти не хочеш бути частиною школи?
— Я не хочу бути вашою іграшкою.

Натовп навколо завмер. Ніхто тут так не говорив. Артем опустив очі на неї, голос став тихішим:

— Значить, війна?

— Ні, — сказала Ніка. — Значить, я поважаю себе.

Марко засміявся, але в його сміху було щось нове — здивування.

— Подобається мені вона, — кинув він.

— Вона не має подобатися, — відповів Артем. — Її треба провчити.

Ніка відчула, як у грудях прокидається вогонь. Якщо вони чекали, що вона злякається — вони помилилися. Вона розвернулася й пішла. Почалася війна. І вона була готова.