РОЗДІЛ 6. ПОЧАТОК ВІЙНИ

Після урочистої частини Мел провела Ніку до її кімнати в гуртожитку. Коридори виглядали так, ніби їх щойно сфотографували для каталогу: ідеально чисті, з білими стінами й м’яким світлом.

Ніка несла свою скромну валізу й намагалася не звертати уваги на те, як деякі учні оберталися, шепотілися або просто дивилися на неї так, ніби вона — жалюгідний товар на ринку.

— Ти в одній із найкращих кімнат, — сказала Мел, дістаючи ключ-картку. — Бо тут поселили старосту поверху, а ти — новенька з найвищим балом. Це як знак поваги.

— А староста нормальна? — запитала Ніка.

— Так, — Мел усміхнулася. — Вона не з тих… ну… — вона махнула рукою у бік вікна, натякаючи на компанію Марка й Артема. — Вона добра.

Кімната й справді була гарною: простора, світла, з великими вікнами, письмовим столом, двома шафами й двома ліжками. Ніка зайшла всередину й опустила валізу.

— Дякую, Мел. Без тебе я вже збожеволіла б.

— О ні, — Меланія засміялася. — Ти сильніша, ніж здається.

Ніка стомлено усміхнулася. Вона й сама відчувала, що її сили закінчуються. Але відпочити їй не дали.

Одразу після того, як Мел пішла, у двері постукали. Гучно. Навмисно.

Ніка відкрила — і перед нею стояла дівчина з рудим волоссям, у брендованому одязі, з поглядом, який одразу казав: Я тут королева.

— Ти новенька? — вона нахилила голову.

— Так, — відповіла Ніка.

— Я Софія. Староста. Мене можеш не боятися, я не кусаюся.

Ніка не встигла зрозуміти, це жарт чи попередження.

— Дякую, — чемно усміхнулася вона. — Рада познайомитися.

Софія кілька секунд дивилася на неї, ніби щось зважувала.

— Ти знаєш, що тут усі підкоряються королям, якщо хочуть багате майбутнє, — сказала вона нарешті. — Вони можуть це влаштувати без зайвих питань. Ця школа має правила. Неписані.

— Мені вже сказали.

— І ти справді думаєш, що впораєшся? — у голосі Софії з’явився легкий виклик.

— А чому ні?

Софія усміхнулася кутиком губ.

— Тому що Марко й Артем не залишать тебе в спокої, поки не доведуть до самознищення або поки ти сама не зникнеш із їхнього життя. Вони тут головні. І вони не люблять… сюрпризів.

Ніка напружилася всередині, але зовні цього не показала.

— Я не планую бути нічиїм сюрпризом.

— Побачимо, — сказала староста. — Якщо щось — звертайся до мене. Але… — вона підняла палець, — не втручайся в їхні ігри. Це моя порада.

— Дякую, — повторила Ніка, хоч порада звучала як попередження.

Перший виклик прийшов швидше, ніж вона думала.

На першу перерву Ніка вийшла на подвір’я. Вона вже почала думати, що день мине без нових «сюрпризів», коли почула голос, від якого всередині все стислося.

— Гей, рекордистко.

Вона обернулася.

Марко стояв, спершись на лавку, з тим самим нахабним виразом. Поруч — Артем: руки в кишенях, погляд холодний і уважний. За ними — хлопці з групи підтримки.

— Ми тут от що подумали, — сказав Марко. — Рекорд — це, звісно, круто. Але в Ґрінвуді важливі не лише цифри.

— А що? — спокійно запитала Ніка.

— Соціальна адаптація, — вліз Степан, один із їхньої компанії. — Уміння бути… своїм.

Марко хитнув головою.

— Саме так. Тому ми вирішили перевірити, чи ти «своя».

— Як? — Ніка схрестила руки.

Марко вказав на фонтан посеред двору — великий, мармуровий, із лебедями.

— Стрибнеш у фонтан — і ми визнаємо тебе частиною школи.

Ніка кілька секунд мовчала. Потім засміялася.

— Ви жартуєте?

— Ні, — Марко підійшов ближче. — Це традиція.

— Неписана? — холодно уточнила Ніка.

Артем уперше за день ледь помітно всміхнувся — швидко, гостро.

— Бачиш? Уловлює.

Ніка глянула на фонтан, потім на їхні обличчя. Вони чекали, що вона злякається, зламається, розгубиться або забере документи.

І вона зрозуміла: це не перевірка. Це — приниження. Перший крок у їхній війні.

— Ні, — сказала вона рівно. — Я не стрибатиму.

— Хм? — Марко підняв брови. — Чому?

— Бо я не хочу.

— Ти не хочеш бути частиною школи?

— Я не хочу бути вашою іграшкою.

Натовп навколо завмер. Тут так не говорили. Особливо новенькі.

Артем опустив погляд на неї, і його голос став тихішим:

— Значить, війна?

— Ні, — відповіла Ніка. — Значить, я поважаю себе.

Марко засміявся, але в його сміху з’явилося щось нове — здивування.

— Подобається мені вона, — кинув він.

— Вона не має подобатися, — холодно відповів Артем. — Її треба провчити.

Ніка відчула, як у грудях прокидається вогонь. Якщо вони чекали, що вона злякається — вони помилилися.

Вона розвернулася й пішла. Почалася війна. І вона була готова.