Розділ 5. ПРАВИЛА ПРИВІЛЕЙОВАНИХ

Актова зала “Ґрінвуд Академії” пахла деревом, дорогими парфумами й впевненістю. Тут завжди було так: м’які крісла, приглушене світло, герб школи над сценою — символ влади, яка не потребувала пояснень.

Ніка сиділа в третьому ряду, стискаючи в руках блокнот. Вона вже знала: якщо в “Ґрінвуді” збирають усіх — значить, хтось хоче нагадати правила.

— Стипендіатка? — пролунав тихий, насмішкуватий голос позаду. — Тримайся. Зараз буде цікаво.

Ніка не обернулась. Вона й так знала, кому належить цей голос.

На сцену вийшов директор, але справжня увага залу була прикута не до нього. Марко Лаврін і Артем Абрамов сиділи в першому ряду, розвалившись так, ніби це вони володіли академією. Марко — з холодною усмішкою хижака, Артем — спокійний, з ледь помітною іронією в очах.

— “Ґрінвуд Академія” — це не просто школа, — почав директор. — Це спільнота. І кожна спільнота має свої правила.

Марко нахилився до Артема:
— Чуєш? Це про нас.

— А про кого ж, завжди про нас, — відповів той тихо.

Директор говорив далі, але Ніка майже не слухала. Вона відчувала погляд Артема — не злий, не відверто ворожий, а уважний. Це дратувало більше, ніж відкрита ненависть Марка.

Після зборів коридори знову наповнилися голосами. Ніка прямувала до бібліотеки, коли її зупинили.

— Гей, геніє, — Марко перегородив шлях. — Ти сьогодні мовчазна. Не сподобались правила?

— Я не чула нічого нового, — рівно відповіла Ніка. — У кожній школі є ті, хто думає, що їм дозволено більше.

Марко усміхнувся ширше.
— Не думає. Знає.

Артем стояв трохи осторонь, спостерігаючи.
— Марко, — сказав він спокійно, — дай їй пройти.

— Серйозно? — Марко глянув на нього з подивом. — Ти її захищаєш?

— Я просто не бачу сенсу в сценах у коридорі.

Ніка зібрала всю сміливість:
— Якщо ви закінчили мірятися статусами, я піду.

Вона зробила крок, але Марко знову загородив дорогу.
— Послухай уважно, Ніко Гриневич. Тут виживають лише ті, хто знає своє місце. Ти — виняток. А винятки довго не тримаються.

— Я не просила робити для мене виняток, — сказала вона. — Я просто склала іспити краще за всіх.

Тиша була короткою, але напруженою.

Артем раптом усміхнувся — ледь-ледь.
— Це правда, Марко. Вона нічого не порушила.

— Ти стаєш нудним, — відрізав Марко і відступив. — Іди. Але пам’ятай: правила тут пишемо ми.

Ніка пройшла повз, відчуваючи, як серце б’ється надто швидко. Вже за кілька кроків вона почула:

— З неї досить на сьогодні, а то ще піде до директора — сказав Артем.

Вона зупинилась і обернулась.
— Я справлюсь і сама, мені не потрібно жалітися.

Він на мить замислився.

Їхній погляд затримався довше, ніж потрібно. Марко це помітив — і його усмішка зникла.

Цього вечора в “Ґрінвуді” говорили про нові правила. Але Ніка зрозуміла інше: справжні правила не висіли на стінах. Вони жили в поглядах, у виборі сторони й у почуттях, які тільки починали проростати там, де їм не було місця.

І саме це було найнебезпечнішим.