РОЗДІЛ 4. ПЕРША ЗУСТРІЧ — ПЕРШЕ ЗІТКНЕННЯ

Після короткого знайомства з «королями» школи Ніка почувалася так, ніби хтось вилив на неї відро холодної води. Меланія хотіла щось сказати, підбадьорити, але замовкла, коли побачила, як Ніка піднімає голову й уперто випрямляє плечі.

Їй було страшно — це не приховати. Але страх у ній завжди перетворювався на впертість.

Вони зайшли до головної будівлі, де учні збиралися перед початком року. Галас стояв такий, що здавалося, ніби стіни гудуть разом із натовпом. Величезна зала, мармурові сходи, золоті поручні, розкішні вітражі — над усім цим витав запах дорогих парфумів і гучної впевненості.

Мел тихо нахилилася до Ніки.

— Слухай… ти молодець. Не кожен би витримав їхній натиск.

— А ти витримуєш? — спитала Ніка.

Меланія засміялася легко й трохи нервово.

— Я їх уникаю. Це ж теж тактика.

Ніка вперше за день щиро усміхнулася.

Вони знайшли місця у другому ряду — Меланія наполягла, сказавши, що перший для найвпливовіших. І не помилилася: за хвилину перед ними сіли Марко й Артем зі своєю компанією. Вони навіть не глянули назад, але Ніка відчула: вони знають — вона тут.

Директор піднявся на сцену й розгорнув папку.

— Доброго дня, дорогі учні. Цього року наш навчальний заклад відкриває свої двері для нових талантів…

Марко нахилився до Артема.

— Парі, що він зараз назве наше «особливе досягнення року»?

— Не парі, — сухо відповів Артем. — Він точно назве.

І директор, ніби почувши їхню розмову, усміхнувся.

— Цього року ми вперше маємо ученицю, яка отримала найвищий бал за всю історію академії…

Кілька голів у залі повернулися в бік Ніки.

— Ніку Гриневич. Вітаємо в Ґрінвуді.

Усі миттєво зааплодували. Хтось — із щирості, хтось — із цікавості, хтось — щоб не виділятися. Але Ніка відчула: аплодисменти були не про підтримку.

Вони були про те, що всі дивляться на неї й чекають… чогось.

Марко обернувся першим.

— Ну що, генію, — шепнув він, — насолоджуйся хвилиною слави.

Артем глянув коротко, але в його очах читалося інше — він оцінював. Вимірював. Замість насмішки там був холодний інтерес.

— У таких місцях слава — не подарунок, — тихо додав він. — Це пастка.

Ніка зустріла його погляд спокійно.

— Я вже була в гірших ситуаціях.

— Сумніваюся, — відповів Артем майже непомітно.

Промова тривала. Учні слухали наполовину, але Ніка вже не чула слів директора. Вона чула лише стукіт власного серця й відчувала на собі десятки поглядів.

Коли урочисту частину завершили, учні піднялися зі своїх місць і рушили до виходу. Мел повела Ніку до розкладу, але дорогою їм перегородила шлях група старшокласників.

— То ти та сама? — запитала дівчина з ідеально рівним волоссям. — Стипендіатка-рекордсменка?

— Я Ніка, — відповіла вона рівно.

— Як цікаво, — дівчина оглянула її з ніг до голови. — І одяг недорогий, і зачіска проста… А рекорди ставить.

Марко з’явився позаду, схрестивши руки.

— Я ж казав, — сказав він голосно, так, щоб усі почули, — у нашій школі сьогодні буде шоу.

— Ну, краще шоу, ніж тиша, — спокійно відповіла Ніка.

Дівчина перед нею аж підскочила від несподіванки. Тут ніхто не відповідав. Особливо новенькі.

Артем підійшов уповільнено, ніби він — король ситуації.

— Ти вмієш говорити. Це вже щось, — сухо кивнув він. — Але тут мало говорити.

Марко усміхнувся так, ніби знав щось, чого вона не знала.

— Подивимось, скільки ти протримаєшся.

— Подивимось, — повторила Ніка, обігнувши їх і рушивши вперед.

Мел швидко наздогнала її.

— Вони просто… ну… вони такі. Не бери до серця.

— Не беру, — відповіла Ніка, хоча насправді серце шалено билося.

Це був лише перший день, а відчуття було таке, ніби вона вже перетнула межу, якої не можна уникнути. Але вона була готова.