РОЗДІЛ 3. ДІВЧИНА З РЕКОРДНИМ БАЛОМ

Ніка стояла перед величними воротами Ґрінвуд, тримаючи в руці темно-синю валізу, яка здавалася смішно маленькою на тлі цієї розкішної будівлі. Їй здавалося, що навіть повітря тут інше — чистіше, холодніше, дорожче. Серце билося так, ніби намагається вирватися з грудей: вона розуміла, куди вступає, але лише тепер, стоячи перед зеленими куполами та золотими емблемами, почала відчувати вагу цього всього. Здавалося, що сама будівля оцінює її — дивиться згори вниз і вирішує, чи варто її впускати. Вона глибоко вдихнула, ніби збираючись із силами, і зробила перший крок. Ворота відчинилися майже беззвучно, але всередині все тут же загуділо: на алеї та подвір’ї учні вже розгледіли новеньку. Хтось штовхнув друга ліктем, хтось підняв брови, хтось посміхнувся з неприхованою насмішкою. Це було очікувано — і водночас боляче. ЇЇ оцінюють не по якості розуму, привабливості, а по розміром гаманця.  Але Ніка зробила вигляд, що нічого не помічає.

Вона навчилася тримати спину рівно ще тоді, коли її викладачка з математики сказала: “Ти не просто розумна — ти сильна, і тобі доведеться це доводити”, а особливо тепер коли вона залишилася одна нікому не потрібна. Сьогодні вона вже довела — вступивши сюди. Тепер треба було навчитися жити серед тих, хто вважає, що її тут не повинно бути.

І саме в ту хвилину з’явилася дівчина приблизно її віку — худенька, з каштановою косою, окулярами та найдоброзичливішими очима, які Ніка бачила цього ранку. Вона зупинилася перед нею, широко усміхнулася і сказала майже пошепки: “То це ти?” Ніка не встигла навіть здивуватися, як дівчина продовжила. —Я Мел. Я відповідаю за нових учнів. Ну… точніше, за одного. За тебе.

Вона розвела руками, немов вибачаючись за жарт, і від цього Ніці стало трохи тепліше. Мел узялася проводити її територією й тихо пояснювала, що де знаходиться: їдальня, корпус природничих наук, мистецькі класи, спортивний майданчик, окремі секції, гуртожиток. Усе виглядало надто чистим і надто дорогим, і Ніка постійно ловила себе на думці, що боїться наступити на підлогу, аби нічого не зіпсувати.

 —Якщо чесно, — сказала Мел, нахилившись ближче, —тут усі вже знають про тебе.

Ніка кинула на неї короткий погляд. —Погане чи хороше? — запитала вона, хоча відповідь уже знала.

Мел знизала плечима, та розвела руками. —Для них — усе, що не вписується в їхній світ, погане. Але мене це не хвилює. І тебе хай теж це не хвилює. Вона посміхнулася з такою щирістю, що Ніка вперше за день відчула — може, все не так буде й погано.

Це тривало рівно до того моменту, коли Мел зупинилася різко, ніби вдарилася в невидиму стіну. Ніка підняла погляд і побачила, що на алеї, прямо перед ними, стояли двоє хлопців. Тих самих, про яких вона вже чула, навіть не знаючи їхніх імен. Марко Лаврін і Артем Абрамов стояли так, ніби самі Карпати розступилися перед ними. Високі, впевнені, у дорогому одязі, вони виглядали частиною цього місця — ніби створені спеціально, щоб підкреслювати його престиж. Марко дивився на Ніку з цікавістю, але не доброю. Його погляд ковзав по ній повільно, наче по предмету, який він розглядає перед тим, як вирішити, чи варто його купувати. Артем же дивився по-іншому: холодно, різко, відчужено. Це був той тип погляду, після якого хочеться відступити на крок назад. Ніка не відступила. Та навіть пальці стиснула в кулак.

Марко першим порушив тишу. —То це ти наша легенда? — спитав він, і голос його лунав всіма відтінками насмішки.

Ніка ледве стрималася, щоб не закотити очі. —Я просто хочу отримати знання, на вищому рівні, — відповіла вона рівно.

Артем злегка нахилив голову, оцінюючи. —Просто? — повторив він так, ніби слово образило його особисто.

—Ти побила всі рекорди за існування академії, хіба це просто. Ніка не знала — це докір чи констатація. Але відповіла —На якусь мить між ними повисло мовчання. Марко зробив крок ближче — всього один, але їй цього вистачило, щоб відчути запах дорогих парфумів і ту впевненість, яка не потребувала доказів.

—Ти знаєш, що тут не люблять таких, як ти? — спитав він майже м’яко.

Мел різко вдихнула повітря, але промовчала. Ніка підняла підборіддя. —Тих, хто має високі бали?

 Марко посміхнувся так, ніби її відповідь його потішила. —Тих, хто думає, що може зайняти місце, яке їй не належить.

Артем стояв осторонь, але його присутність відчувалася сильніше за слова Марка. Він промовив тихо, але так, що Ніка почула кожну букву. —Ти тут ненадовго.

І саме тоді Ніка зрозуміла: вони не просто королі цієї школи. Вони — її випробування. Якщо вона хоче залишитися, якщо хоче довести собі й усім іншим, що її бал — не випадковість, їй доведеться пройти через них. Не прогнутися. Не злякатися. І точно не дати їм вирішувати, скільки часу вона тут пробудить.

Вона зробила крок уперед, обійшовши хлопців так, ніби вони були звичайними учнями, а не легендами Ґрінвуду. —Побачимо, — сказала вона, не обертаючись. І цей короткий рух, цей маленький прояв зухвалості був першим ударом у війні, яка щойно почалася.