РОЗДІЛ 2. КОРОЛІ ШКОЛИ: МАРКО Й АРТЕМ

У Ґрінвуді було багато привілеїв, але найголовніший з них — право впливу. Не кожен багатство свого роду перетворював на авторитет. Не кожен, хто мав гроші, мав силу. Але Марко Лаврін та Артем Абрамов — мали. Уже п’ятий рік вони тримали академію в руках так, наче це був їхній власний бізнес-проект. Учителі їх поважали, бо хлопці мали впливових батьків. Учні їх боялися, бо вони могли зруйнувати будь-чий авторитет одним словом, та славилися вони жорстокістю та нетерплячістю до стипендіатів, вважали їх брудом що заважають нормально дихати. Вони були різними — майже протилежними, — але саме в цьому й була їхня сила.

Марко

Марко жив у величезному домі в центрі Києва — там було все: басейн, спортзал, кімната для музики, для книг, для ігор, і навіть кімната, де він ніколи не був, бо забував, що вона існує. Та серед цього всього Марко завжди вибирав рух: спорт, змагання, компанії, шум. Йому подобалося бути в центрі уваги. Він любив сміх, суперечки, адреналін.

Однак те, чого ніхто не бачив, — це те, як він злітав зранку, не встигнувши нормально поснідати, щоб встигнути в школу першим. Не тому, що боявся запізнитися. А тому, що обожнював відчуття влади, коли заходив у хол і бачив, як усі погляди повертаються до нього.

Іноді він ловив себе на думці, що це смішно. Що йому всього вісімнадцять, а він поводиться, як директор корпорації. Але йому подобалося це відчуття. Подобалося, що він щось значить. Та ще більше подобалося те, що поруч завжди був Артем.

Артем

Артем був іншим. Його будинок був ще більшим, але холоднішим — так здавалось усім, хто там був. Це був будинок правил, контролю та дисципліни. Одна зайва деталь на столі, або син грався в ігри — і з’являвся батько з новими настановами. Одна неправильна поза, слово, рух — строгий погляд матері.

Артем звик жити без права на емоції. Звик до чітких рішень, логічних дій, твердих кроків. У школі він не підвищував голос і майже ніколи не сперечався. Він просто говорив — і його виконували. Людей лякала не його жорсткість. Їх лякав порядок, який він створював навколо себе. Холодний, безпроблемний, залізний порядок.

Там, де Марко сміявся — Артем мовчав. Там, де Марко зухвало кидав жарти — Артем кидав коротку фразу, що всі розуміли в кого влада, і не сміли протистояти йому. І саме тому вони працювали як команда. Їх двох оточували учні, які прагнули бути поруч із “королями”: хтось задля статусу, хтось зі страху, хтось через користь.

— Де ви пропали на все літо? — пискляво спитала Даша, одна з тих, хто ходив за Марком тінню.

— Там, де вас не було, — відказав Марко, не дуже ввічливо, але всі засміялися, бо це ж Марко.

— Вам пасує засмаглий вигляд, — сказала інша одногрупниця  з довгими кучерями, намагаючись зловити погляд Артема. Він навіть не усміхнувся. Просто пройшов повз. Але цього достатньо: дівчина мало не зомліла від такої честі.

— Слухайте, — втрутився Степан, один із хлопців їхнього кола, — чули, що стипендіатка сьогодні вже приїхала?

Марко зупинився на пів кроці. — Уже?

— Ага. Кажуть, дуже особлива.

— Особлива? — перепитав Марко, киваючи на Артема. — Тобі вже цікаво?

— Мені цікаво, що вона тут забула, — відповів Артем, навіть не повертаючи голови.

— Кажуть, дуже розумна, — додала Даша. — Може, навіть надто.

Марко посміхнувся у свій фірмовий спосіб. — Це ми ще перевіримо. Після пояснення правил може її вже тут й не буде.

У Ґрінвуді було безліч неписаних правил. Не дивитися косо на тих, чиї сім’ї фінансують школу. Не говорити зайвого про тих, хто має впливових батьків. Не підніматися вище за тих, хто стоїть зверху. Не перечити королям. Але було одне найголовніше - ніколи не бути біднішим за інших. І саме тому стипендіати тут були небажані. Бо вони ламали систему. Порушували рівновагу. І хоча Марко й Артем ніколи не говорили про це прямо, всі знали, вони терпіти не можуть тих, хто приходив “без грошей”.

— Мені цікаво, скільки вона протримається, — задумливо сказав Марко, піднімаючись сходами в актову залу. — Два тижні? Місяць?

— День, — сказав Артем спокійно. — Вона робить перший крок — а я зроблю перше попередження.

— Жорстоко, — хмикнув Марко, але йому подобалося.
— Не жорстоко. Вона має розуміти як тут все влаштовано.

Вони зайшли до зали саме в той момент, коли директор виходив на сцену з папкою. А всі учні вже знали, кого він зараз назве. Дівчину, яка не мала ні грошей, ні зв’язків. Дівчину, яка увійде в їхній світ. І змусить Марка та Артема відчути те, чого вони не відчували ніколи.