Частина двадцять восьма: Диверсійна війна на території монархій.

Не варто було списувати з рахунків і ті залишки диверсантів, що затрималися на територіях трьох материків. Вони чудово розуміли: звичного місця в мирних поселеннях їм більше не буде, адже влада в тилу остаточно перейшла від заможних гоблінів, графів та герцогів до рук військових адміністрацій, котрі діяли з безкомпромісною жорстокістю в період загрози монархічному ладу.

Диверсанти швидко міркували: не стане лісів — не буде з чого будувати нові кораблі. Задля порятунку своєї нової батьківщини вони вирішили палити все навколо. Благо, смоли і пороху вистачало сповна, тож ліси зайнялися масово і беззупину.

Гноми вигадали хитру тактику: вони прокладали фальшиві стежки та копали замасковані ями, де і гоблін, а головне — його кінь могли легко зламати чи травмувати ногу. Як відомо з практики, мертвого ворога можна просто кинути на віз і вивезти, а от поранених натовпом не накидаєш — за ними треба доглядати, витрачаючи час і сили.

Орки пішли ще далі: вони почали масово отруювати водойми та колодязі, а також спричинивши страшний падіж худоби й коней, що неабияк підривало бойовий дух тилових гарнізонів.

Розгорнулася справжня, нещадна партизансько-диверсійна війна.

Ліси палавaли, мов сухі сірники. Пожежні команди, яких відправляли на боротьбу з вогнем, часто калічили коней і самі ставали жертвами пасток. Якщо ж проти диверсантів висилали регулярні війська для оточення, то в іншій точці раптово спалахувало нове отруєння колодязів чи гинуло ціле стадо худоби.

Південні землі Сугізельда та північні краї Картузані просто стогнали від навали невловимих диверсантів.

З найближчих лісів до морських верфей уже неможливо було вивезти колоди — лісосмуги випалили під чисту. Цілі лісозаготівельні селища спорожніли: аби хоч якось вижити, чоловіки масово записувалися до армії, а жінки та діти йшли в міста на найважчі заробітки, аби не померти з голоду. Старі гобліни взагалі залишалися напризволяще.

Аби протистояти диверсантам, що завдавали нищівних ударів і вже випалили майже два відсотки всіх лісових угідь — а дай їм волю, то за кілька років ворог взагалі залишився б без флоту, — сформували спеціальний військово-експедиційний корпус. Очолив його Дортунський генерал Гондарс, найвідоміший єгер і мисливець на всіх трьох континентах.

Якщо цей генерал брався за чийсь слід, у втікачів не залишалося жодних шансів на порятунок.

Проте реальність виявилася іншою. Тут ніхто й не збирався тікати — натомість проти нього велася системна контрдиверсійна війна. Щойно навчені собаки брали слід, гноми миттєво кмітили небезпеку: звірі не хотіли йти слідами, посипаними специфічною пороховою маззю, яку диверсанти залишали за собою.

Брак харчів лісові месники компенсували давнім, жорстоким методом — тільки замість камінців використовували гоблінів. Коли генерал Гондарс нарешті зрозумів, із ким саме має справу, він жахнувся безпринципності та холоднокровності цих воїнів.

Буквально за перший тиждень полювання мисливці втратили чверть свого особового складу, тоді як ворог — лише одного гнома та одного орка. Таке співвідношення втрат лякало навіть бувалого командира, тож він був змушений просити підкріплення в імперії Картузань.

Коли на місце прибула ціла регулярна армія і почалося суцільне прочісування місцевості, ситуація змінилася. Тепер ворога можна було вистежувати й знищувати — хай навіть ціною колосальних втрат із власного боку, але чаша терезів поступово схилялася на користь коаліційних сил.

У принципі, диверсанти були приречені. Проте частину з них вдалося врятувати завдяки тому, що піратське братство все ще залишалося в строю. Окремі бійці навіть служили в армії коаліції, тож кількох ельфів, двох гномів та одного орка вдалося потайки вивезти на південний материк, аби за сприятливої нагоди переправити їх до Нових земель для організації нових диверсійних осередків.

Аби витягнути цих диверсантів, розгорнули цілу спеціальну операцію, задіявши всі можливі ресурси підпільного піратського братства.

Звісно, генерал відзвітував перед монархами про блискучу перемогу і запевнив, що боятися більше нічого. Але до справжнього кінця було ще далеко. Підрахувавши кінцеві втрати з обох сторін, монархи просто остовпіли.

Тільки за час цієї зимової облави мисливці втратили близько двох із половиною тисяч солдатів, тоді як противник — усього сто сорок шість воїнів. А якщо додати сюди збитки від попередніх диверсій, ставало зрозуміло: два десятки подібних груп здатні повністю паралізувати половину економіки коаліції.

Питання стояло руба. Вони не знали узбережжя Нових земель, але Бартіста знав про їхні материки все. Якщо дати йому можливість закинути в тил три тисячі таких диверсантів, війну можна вважати програною.

Колишньому адміралу Гейгеру доручили нове завдання — забезпечити надійну берегову охорону континентів. Сам старий вовк мріяв лише про те, щоб відбілити власну репутацію та повернути добре ім'я героя, який колись розгромив піратів, але зараз перед ним стояла геть інша задача: виловлювати похмурих диверсантів, які, наче таргани, пробиралися в домівки й сіяли хаос.

Знайшлася робота і для Діоксіса: йому доручили керівництво береговою охороною та остаточне знищення піратського братства в межах трьох континентів. Але діяти належало настільки делікатно, аби випадково не спровокувати народження нових загонів месників.