Частина двадцять п'ята: Ерін і Дана

Минуло вже майже п'ять місяців відтоді, як Ерін і Дана опинилися в новому світі. Звісно, вони й досі сумували за своїм колишнім життям, ніяк не звикши до нових реалій.

Жити у світі, де немає інтернету, де відсутні навіть сенсорні телефони та звична доставка піци, виявилося тяжким випробуванням.

До того ж у цьому краї відчувався чималий дефіцит зерна, через що звичайний хліб вважався справжнім делікатесом. Хоча це питання й мало розв'язатися з часом, та станеться це не раніше ніж через п'ять чи навіть сім років.

Дівчата до кінця не розуміли всього, що тут коїлося і куди саме їх закинуло: з одного боку — архаїчні кінні екіпажі, а з іншого — справжнісінькі бетонозмішувачі та примітивні екскаватори, що рили траншеї для нових доріг. Цей світ видавався їм чимось сюрреалістичним, майже неможливим, і проте він існував насправді.

Якось, повернувшись із гномських гір, де він відкривав чергове відділення банку — попереду на нього чекали ще степи орків та ліси ельфів, — Сірий Ворон вирішив нарешті відверто поговорити з дівчатами. Настав час вводити їх у курс справ і остаточно визначатися з їхнім майбутнім.

Він запросив їх перекусити до таверни Варкана — мабуть, найдостойнішого закладу в столиці, — аби за келихом місцевого пива, яке тут теж нещодавно навчилися варити, обговорити всі плани на прийдешні дні.

— Ну що, Ерін і Дано, давайте знайомитися ближче. Я вже бачу, що ви досить впевнено володієте місцевою мовою і навіть трохи навчилися писати.

— Скажи-но, — озвалася Ерін, — а чому тебе всі називають то оракулом, то Сірим Вороном?

— Моє звання походить від того, що я маю особливий зв'язок із вищими духами цього світу і виступаю їхнім оракулом.

А Сірим Вороном мене нарекли тому, що я приручив ворона та вовка. Щоправда, обом їм не до вподоби припала метушня столиці, і вони повернулися до мого старого помешкання, де зараз живуть разом із оркським шаманом Білим Вітром.

— А яке в тебе було ім'я в минулому житті? — запитала Дана.

— Те, що було в минулому житті, для мене вже втратило будь-яке значення. Я живу тут, і цей новий світ єдиний має для мене справжню вагу. І от що я хочу у вас запитати, дівчата: чи готові ви повністю влитися в життя цього світу, чи оберете власний шлях?

— А ну ж бо, розкажи про обидва варіанти, — попросила Ерін.

— Добре, слухайте. Почну з кінцевого.

Якщо ви вирішите не долучатися до справ анклаву та нашого суспільства, я виділю вам будинок, необхідні припаси, інструменти й харчі на перший час, після чого ви йдете у вільне плавання і розраховуєте виключно на себе. Жодні пільги, привілеї чи захист цього світу на вас більше не поширюватимуться.

— Як це?! — здивовано вигукнули обоє.

— А от так, усе дуже просто. Як ви самі бачите, у мене тут усі працюють, навчаються і щось створюють.

Коли я потрапив сюди, я теж не мав нічого, окрім власних знань і голови на плечах. Усе, що зараз вас оточує, збудовано саме завдяки цьому.

— Але ми самі не виживемо... — сумно й розгублено промовила Ерін. Вираз обличчя Дани також змінився. — Ми не такі розумні й не знаємо навіть половини того, що знаєш ти.

— Ну, є й інший варіант. Бажаєте його вислухати? Чи, може, одразу покличемо Морфея, аби він дав вам можливість покинути світ живих, вирушити до царства Аїда і знову народитися на землю в нових тілах? Тільки от не факт, що там вам стане краще, адже ви нічого не пам'ятатимете зі свого минулого.

— Ні, ми хочемо ще пожити! Давай краще обговоримо наші перспективи тут, в анклаві, — поспіхом відповіла Ерін.

— Слухайте, дівчата. Темпи розвитку цього дивовижного світу починають гальмуватися через вичерпання поточного потенціалу.

Мені гостро бракує робочої сили, а кваліфікованої — тим паче. Я зводжу примітивні виробництва, формую дослідницькі інститути, проте повноцінно розкритися все це зможе лише років за п'ятнадцять-двадцять, коли підросте перше якісно навчене покоління спеціалістів. База для розширення є, але руки й мізки обмежені.

Саме тому тут досі немає ні фотографії, ні кінематографа, ні телебачення. Натомість мені потрібно забезпечити стабільне та безпечне життя для десятків тисяч мешканців.

Наступного року населення анклаву сягне близько двадцяти тисяч — для глобального розвитку цього ще дуже мало. Проте я тримаю в руках головну артерію всієї системи — грошову сферу. Я запровадив вексельно-боргову систему кредитування та страхову ставку за другим займом у розмірі одного відсотка, але тепер мушу повноцінно запустити монетний двір і фінансову службу для контролю, збору та перерозподілу податків.

Соціальну сферу я залишаю на розсуд вищого керівництва трьох рас, а от фінансову й монетарну політику залишаю за собою. Зброєю ведуть гучні кровопролитні війни, а грошима можна вести війни тихі, а кровопролиття у власному анклаві я бачити не хочу і тихої війни тим паче.

— Я хочу очолити монетний двір! — раптом заявила Дана.

— Добре, хай буде так. Тоді ти, Ерін, очолиш усю фінансову систему.

— Я згодна, але ж я абсолютно не розумію, як має працювати все те, про що ти говориш!

— Не бійтеся, у вас є ще три-чотири роки, аби всьому навчитися і згодом повністю взяти ці справи під свій контроль. Окрім монетного двору та фінансів, нам необхідно запровадити поняття бухгалтерського обліку.