Частина дев’ятнадцята: Своя гра Бартісти і своя гра Франкліна

— Бартісте, можна тебе на розмову?

— Так, Франкліне, щось термінове чи невідкладне?

— І те, і інше, і водночас ніби й ні.

— А в чому ж тоді справа?

— Знаєш, Бартісте, мені здається — хоча поки що лише здається, — що ти починаєш вести тут якусь подвійну гру. З ельфами якісь таємні домовленості укладаєш, та ще й школу зібрався будувати, щоб навчати їх нашим наукам.

— Франкліне, говори прямо, як є. Ми ж не малі діти, щоб водити козу за хвіст.

— Річ у тім, Бартісте, що ти, здається, відходиш від наших гоблінських принципів. У мене складається обґрунтована підозра, що ти збираєшся все тут саботувати і маєш намір зрадити присязі короні.

— Ти мені про присягу короні не говори нічого. Я їй вірний і буду вірним до останнього подиху. Сам подумай: верфі Гонгора ми спалили? Спалили. Нові вітрильники теж. Корабельний ліс поцупили, лісопильні понищили. Наразі гострої потреби в кораблях та ресурсах немає, тому до приходу імперських військ я хочу розбудувати повноцінну інфраструктуру.

— А саме?

— Найперше — не одну верф, а кілька, звести великий порт, а також прокласти дороги, якими легше буде возити ресурси.

— Складно ти говориш... А куди це ти чотирьох піратів відправив?

— Ну як куди? Дорогу будувати, звідки ми й почнемо возити ресурси.

— Слухай, Франкліне, під твоїм керівництвом знаходяться два кораблі. Бери команди і відправляйся в імперію — доклади імператору про все, що думаєш. Ти ж мене знаєш: я гоблін, який не любить пустих слів і догадок. Я прагматик і дивлюся на світ крізь призму реальних речей. Сам подумай: якщо ми розпочнемо тут війну зараз, нас просто кількісно знищать, і імперській армії вже не буде куди пливти.

— Ну гаразд, поки що ти мене переконав. От приїде Діоксіс — той усе перевірить.

— Франкліне, повір: із ким-ким, а з Діоксісом я домовлюся.

— Ех, не даремно тебе називають морським лисом.

— Саме тому я й досі ношу власну голову на плечах. Ба більше, скажу тобі відверто: я маю намір відправити ще трохи гоблінів до ельфів, а звідти залучити більше робітників сюди. А за працю їм пообіцяю платню від імені корони — хай потім імператор сам розбирається. Я війни починати тут не збираюся, але й корону зраджувати — теж ні.

— Складно ти кажеш... Гаразд, подивлюся поки що, що ти робиш.

— От і дивись, та тільки не заважай.

Наступного дня прибула ще одна партія помічників-ельфів, і Бартіста відправив Балкара, два десятки воїнів та десяток будівельників углиб лісу — нібито дорогу прокладати. Звісно, наближалася зима, і ніхто ту дорогу будувати й не збирався. Натомість мали закласти нові верфі й новий порт, а також налагодити виробництво пороху та гармат. Раз у гномів уже була бронза, з'явилася можливість відливати й гармати.

Коли Балкар дістався місця майбутнього портового міста, туди ж прибули представники ще двох рас — орків і гномів. Серед них були старший син степового отамана Бігса Темного — Грок Темний, а також старший син гномського короля — Леванда, Свістер. У кожного була своя мова, проте існував і загальний діалект, зрозумілий усім. Каріс знову взявся за переклад, бо загальної мови у цій глушині навіть Франклін не зрозумів би й на йоту.

Розмову розпочав староста ельфійського лісу Барнукій:

— Я зібрав вас тут усіх тому, що не маю права тримати в таємниці речі, які стосуються безпеки та виживання кожного з нас. Усі ми знаємо з легенд, фресок і переказів, якою ціною колись давалося переселення через пустельні землі. Але тоді принаймні було холодніше, і ми зуміли пройти. Нині ж у нас і шансу на виживання не залишиться, і самими камінцями цю ситуацію не врятуєш.

Усе це Каріс переклав Балкару.

— А що за камінці і що за легенда? — зацікавився гоблін.

— Колись давно настали часи, коли літо змінилося лютою зимою, що тривала кілька років. Почався голод, а за ним — хвороби й смерть. Тоді, аби врятуватися, ми всі були змушені йти в пустельні землі: там теж бракувало їжі, зате хвороби відступали. То страшна і дика сторінка нашої історії. Нам доводилося їсти власних побратимів: орки — орків, гноми — гномів, а ельфи — ельфів. Виникав жорстокий вибір: діти пропонували старим обирати — темний чи світлий камінь у руці...

Коли Балкар почув про цей страшний епізод із минулого трьох рас, обличчя його змінилося і він аж зблід. Він чітко збагнув: навіть для імперської армії завоювання цих земель не буде легкою прогулянкою. Якщо вони колись пройшли крізь таке заради виживання, то гоблінів можуть не просто вбити, а й з'їсти у разі крайньої потреби. У гоблінській історії нічого подібного не траплялося — хіба що поодинокі випадки серед диких людожерів, та й ті вважалися хворими й неадекватними особами.

З іншого боку, подумав Балкар, маючи таких союзників, тут можна збудувати не просто поселення, а цілу імперію.

— Так от, — продовжив Балкар, отямившись.

— Дозвольте мені висловити своє бачення того, що тут назріває. Я та такі воїни, як я, що прибули сюди, на батьківщині вважаємося бандитами. Імперії нас абсолютно не шкода. Але коли вона дізнається, які тут багатства, то знищить і нас як свідків, і вас — як диких аборигенів. Може, залишать кілька екземплярів для потіхи в зоопарках.