Частина вісімнадцята: Нові землі та потенційні можливості

— Ну що, Бартісте, про що задумався? — тихим басом звернувся до нього Балкар.

— Та ти знаєш, я от задумався: мені від імперії має відійти десята частина всього, але я певен, що імператор мене тут сто відсотків кине. Ну чує моя середина, що кине, бо не зможе дозволити, аби тут виникла законна піратська держава.

— Да я з тобою на всю піратську честь згоден. Він тільки й радий, що зараз має можливість нас здихатись. Але якщо ті землі виступлять великими й багатими, то нам, чесно слово, не здобрувати.

— Ти знаєш, Балкаре, про що я думаю?

— І про що ж?

— А я думаю, що спочатку використають нас, а потім почнуть робити з ельфами те, що робили з пінками на південному материку. Але відмінність ельфів від пінків полягає в тому, що вони вже починають це розуміти, а ті навіть і не намагалися.

— І до чого ти ведеш?

— Я не веду, я хочу констатувати факт: нам потрібно укласти союз із цими ельфами. Не просто так, а на майбутнє. Я хочу сходити в гості до ельфів разом із Ікіс та Карісом. Вони зараз у ще більшій небезпеці, ніж ми, а тому, думаю, ми домовимось.

— Та наступного року тут уже точно будуть і імперські війська, і сам Діоксіс.

— От і я про те ж саме.

— Ну то йди і домовляйся з цими ельфами.

— Ну ти й балбес піратський! Куди ми ще в морі? Що, мені накажеш викинути в море цього імператорського кишенькового психолога Франкліна? Франклін ще може стати в пригоді — він уже навчив ельфів нашої мови і сам трохи їхню знає. Тут усе потрібно обставити так, щоб він і не здогадався. Сам подумай: якщо я піду знайомитися з ельфами особисто, це здасться підозрілим, а от якщо ти з кількома воїнами відведеш ельфів і там усе таємно переговориш... Сам знаєш, з ким іти і про що питати, перекладачі тобі не потрібні.

Наступного дня ще до опівдня експедиція на чолі з Бартістою прибула до нових земель. Пришвартуватися не вийшло, бо жодного порту тут не існувало і навіть не могло існувати, а тому просто сіли на мілину, сподіваючись згодом знятися з неї під час припливу.

Припливли не точнісінько в те саме місце, а в двох десятках миль на південь, але це виявилося навіть ліпше: гавань тут була куди більшою і підходила не лише для будівництва порту, а й для зведення повноцінної корабельної верфі.

Ікіс та Каріс одразу впізнали свої рідні місця і вже хотіли йти додому, але завбачливий Бартіста їх зупинив:

— Почекайте, Ікіс і Карісе. Я не хочу, щоб, як минулого разу, ми знову вступили в конфлікт. Я відправлю з вами кількох людей для переговорів, а також вони покажуть вашому народу деякі товари для обміну. Ми не прийшли сюди з війною, ми прийшли з торгівлею.

— Бартісте, а можна я піду з ними? — запитав Франклін.

— Ні, Франкліне, цього разу ні, сам розумієш. Будуть стабільні відносини — тоді будь ласка, а зараз ні. Балкаре, ти проведеш цих двох ельфів до них додому, налагодиш зв'язки і візьми з собою ще трьох людей, у яких будеш певен.

Франклін одразу зрозумів, що Бартіста затіяв якусь свою гру. Він знав це напевно, бо надто добре вивчив Бартісту. Бартіста був тим гобліном, що ніколи не вірив словам, а вірив лише справам і фактам; навіть те, що він склав присягу короні, насправді не важило нічого.

«Нічого-нічого, Бартісте, — думав про себе Франклін, — припливе сюди імператорська армія і сам Діоксіс, і ми тебе швидко виведемо на чисту воду».

Тим часом Балкар, ще троє вірних йому гоблінів та двоє ельфів вирушили вглиб лісу до поселення. Відійшовши від місця висадки верст на п'ятнадцять і переконавшись, що за ними ніхто не стежить, Балкар оголосив привал на відпочинок.

Старий одноокий пірат підійшов до Ікіс та Каріса і вирішив поговорити з ними відверто.

— Не буду від вас таїти, — спокійно промовив Балкар своїм тихим, трохи хрипким басом. — Ми припливли сюди з миром і хочемо цей мир зберігати й надалі. Мені і нашому капітану Бартісті вигідно вести з вами справи, чого не скажеш про імперію та імператора. У того зовсім інші цінності й пріоритети. Повірте, ми потрібні йому лише тепер, поки він сам не відає, що саме відкрив. Коли ж дізнається, то і ми знову станемо вигнанцями, а вас він просто почне винищувати.

— І що тоді робити? — стривожено й зі страхом у очах запитала Ікіс.

— Що-що... допомагати одне одному. Ось дивіться, — навів приклад Балкар, зламавши тоненьку гілочку. — От я — одна гілочка з цього куща, її легко зламати. Я, Бартіста і ці гобліни — нас уже п'ятеро, але й п'ять гілочок можна переломити. А ось ми і ви двоє — вже семеро... та все одно через коліно зламаєш. А от коли ми всі гобліни, що тут є, і ви всі ельфи, що мешкаєте в лісі, зберемось у великий міцний пучок — спробуй-но зламай! А ні, не зламається.

От і я про те ж саме: ми опинилися в одному човні на буремному морі, і до нас наближається інший човен — імператорський. Якщо кожен буде сам за себе, нас знищать; а якщо разом — ні.

— Гаразд, я вас зрозумів, — мовив Каріс. — Я знаю коротшу і безпечнішу дорогу, підемо до нашого старости, тут два дні шляху.

Коли настала ніч, Каріс повів усю ватагу до ельфійського поселення, що складалося з хатинок, зведених просто на деревах. Там їх зустріли не вороже, а тепло, по-приятельськи і навіть по-родинному. Те, що Каріс прийшов із незнайомцями, нікого не насторожило, адже всі знали: Каріс ніколи не приведе біду. Він попросив прихистити мандрівників до ранку, аби потім вирушити далі до старости. Питань ніхто не став задавати, бо Ікіс та Каріса знали як сміливих воїнів, які завжди відводили загрозу від рідних осель.