Частина одинадцята: Розмова на веранді

Приїхали ми вже надвечір до моєї галявини, котра в недалекому майбутньому мала перетворитися на справжній технологічний центр і серце нашого Союзу Чотирьох.

Я одразу всіх попередив: зима ще не настала, тому не байдикуйте, а копайте собі землянки. Сам же мусив прихистити у власному будинку шамана Білого Вітра — здоров'я в нього геть пішло шкереберть, тож тепер я особисто наглядатиму за старим і беру його під свою опіку.

Я розтопив піч, приготував нехитру вечерю та заварив пахущого чаю. Ми поїли, а для шамана я влаштував комфортне містечко на теплій печі. Сірий Вовк одразу збагнув, що тепер його звичне місце зайняте хворим гостем, тому й сперечатися не став.

— Чого засумував, Сірий? — кинув я язикатому вовкові, вказуючи на двоярусне оркське ліжко. — Вибирай будь-яке!

У ту ж мить настрій у звіракоту різко змінився. Він радісно заліз у свіже сіно так, що звідти стирчав лише чорний мокрий ніс. Ворон тим часом наївся сушеного м'яса та лісових чорниць, напився з миски води й теж полетів ночувати до своєї затишної домівки під дахом.

Тільки ми з Білим Вітрем ніяк не могли заснути. Він лежав на печі, грів свої старі оркські кістки, а я ворочався на ліжку. Хвилина йшла за хвилиною, але сон не йшов ні до нього, ні до мене.

— Ну що, Білим Вітре? — не витримав нарешті я. — Може, поспілкуємося за чашкою чаю на веранді?

— Я не проти, — озвався хрипкий голос із гори. — Сон не йде... Чи то від старості вже, чи від думок якихось...

Я запалив гасовий світильник, витяг із топки кілька розжарених вуглин, підхопив із пічки заварник і вийшов на прохолодну веранду. Шаман неквапливо зліз із лежанки, закутався в грубу ковдру, напхану сухим пахучим сіном, і теж сів поруч.

ми влаштувалися за столом і завели неквапливу нічну розмову.

— Ну, і які в тебе плани на майбутнє? — спитав шаман, роблячи малий ковток гарячого напою.

— Ось глянь на виднокіл, що оточує нас і де за обрій падає остання вечірня зоря, — почав я здалеку. — А тепер закрий очі й уяви всі місця, які ти знаєш: від диких степів до непрохідних лісів та неприступних гір.

— І що ти там бачиш?

— Степ, вітер, трави, відкрите небо, густий ліс, холодні гори...

— Отож бо й воно, Білим Вітре. Я веду не до емоцій, а до самої географії, до місцевості. Подивись, де живу я: поруч є потужний природний бар’єр — широка і глибока ріка. У гномів свій захист — гори, та ще які, Громові! Якщо не знати таємних стежок, перевести туди вороже військо, яке прийде нас убивати, просто неможливо. У ельфів свої пастки — віковічні ліси та бездонні болота: ступиш не туди — і навіки втопишся. А от степи і море... А до моря звідси якикись два дні на швидкому коні — відкриті для всіх вітрів. Звідти прийти може що завгодно.

— А до чого ти все це ведеш? Я щось не збагну.

— А до того, друже, що вас небагато, і ви живете у своєму затишному замкнутому анклаві. Чесно кажучи, вам навіть вулканічна зима не стала б кінцем світла — ви тут у відносній безпеці. Але я певен, що вищі сили послали мене сюди не для того, щоб ми просто сиділи склавши руки. Маю таке внутрішнє чуття... і воно зовсім не від духів, а з мого минулого життя.

«О, як цікаво, і цей туди ж!» — раптом промайнула думка у свідомості Морфея, який невидимим спостерігачем слухав нашу розмову з темряви.

— Ви жили собі спокійно довгі роки, думаючи, що ви тут єдині господарі, — продовжив я. — Аж раптом сюди можуть навідатися колонізатори. І повір, у такому разі у вас не буде навіть крихітного шансу на порятунок. Нам обов'язково треба створювати армію.

— А що таке... армія? — здивовано перепитав орк.

— Почекай хвилину, зараз покажу.

Я зазирнув до хати і виніс довгий складний лук, який мені майстерно виготовив Сімаріель, а пружну тятиву натягнув Бласкі за моїм кресленням, додавши туди навіть невеличкий механічний приціл.

— От дивись, бачиш он те розлогіре дерево на узліссі?

— Так, бачу.

— До нього тут метрів сто п'ятдесят буде. Ловимо в приціл, плавний постріл — і вуаля, чітке влучання.

ми змирилися з тим, що доведеться йти перевіряти, і я потім вирубив стрілу просто зі стовбура.

— От тепер розумієш, що буде, коли в тебе з’явиться сотня таких навчених орків із такою смертоносною зброєю? Вони будь-який ворожий клан змесуть із лиця землі за лічені хвилини.

— Ого... — задумливо протягнув шаман, дивлячись на глибоку дірку в дереві. — Тепер я починаю розуміти, про яку небезпеку ти торочиш.

— Саме так, Білим Вітре. І вже зовсім скоро твій звичний виднокіл у пам’яті зміниться раз і назавжди. Першими під удар потрапите саме ви в степах, тому я мушу формувати боєздатну армію.

«Чує моє серце, тут явно не все чисто...» — промайнуло в голові у старого шамана.

— На посаду міністра оборони я хочу призначити Орлиного Ока, а саму армію формуватиму з усіх трьох рас. Ви, орки, будете нашою кавалерією та нестримною піхотою; гноми стануть артилерією, а спритні ельфи — розвідкою та диверсійними загонами. До речі, подивись-но туди, один із таких диверсантів якраз зараз за нами пильнує.