Частина перша: Дорога додому та знайомство з учнями

Розставатися з Живою Водою виявилося напрочуд важко. Оркиня так глибоко припала мені до душі, пройшовши довгий шлях від дикої мешканки степу до вірної помічниці, яка за зиму навчилася стількиму всього.

Тепер її вбрання було чи не найкрасивішим і найвишуканішим серед усіх трьох рас. Проте я твердо знав: тут, на перетині шляхів, вона набагато потрібніша.

Їй належало стати першою вчителькою для молоді, несучи світло писемності у ці дикі краї, а я пообіцяв обов'язково привезти їй нові стоси паперу під час осіннього ярмарку.

Попрощався я і з Білим Вітром, щиро подякувавши старому шаману за титанічні зусилля, які він доклав, аби зібрати докупи розрізнені народи. На прощання я жартома порадив йому вживати поменше міцних відьминських зіллячок — тим більше, що тепер потреба в них остаточно відпала: маючи надійний зв'язок і писемність, завжди можна написати листа або й просто приїхати в гості.

Довго прощатися з кожним не було потреби — лише з королем Ганулом та царицею Катарі ми обмінялися короткими, але теплими словами поваги.

Нарешті вирушили в дорогу. На знак особливої вдячності орки виділили мені на додачу ще десяток міцних коней, король Ганул подарував священний громовий камінь, а ельфи збагатили наш караван двома десятками цінних лісових саджанців.

Гномів я розмістив усередині свого великого фургона — їм належало подорожувати разом зі мною, Сірим та Вороном. Орки їхали поруч на конях, а ельфів я почав поступово навчати верховій їзді, відібравши чотирьох найспокійніших коней. На щастя, витончені ельфи швидко знайшли спільну мову з тваринами.

Коли фургон рушив, я обернувся до нових попутників:

— Ну що, давайте знайомитися, поважні гноми, раз уже доля визначила вас моїми учнями. Ви хоч оркську говірку добре розумієте?

— Так, розуміємо, — дружно гукнули всі четверо.

— От і чудово. Очей на потилиці я не маю, тому сідайте по черзі біля мене на переднє сидіння — спочатку ти, потім наступний, і так поспілкуємося з кожним. Я ж мушу знати, кого взяв до себе в науку.

Першим змовився підсісти кремезний, широкоплечий гном.

— Я — Гіклі, — відрекомендувався він, пильно дивлячись на мене.

 — І що вам, поважний оракуле, буде цікаво дізнатися про мене? — Розкажи, Гіклі, де ти вивчив оркську, чим займаєшся в горах, що любиш робити і до чого лежить твоя душа?

— Оркської нас, як і весь наш народ у горах, навчав Білий Вітер та його орки, коли вони зимували неподалік, — охоче відповів гном.

— Тоді майже половина наших гірських жителів вивчила цю мову. Коли пройшла чутка, що ми йдемо на велику зустріч до оракула, а він, імовірно, знає тільки оркську, усі захотіли вільно говорити нею.

— Зрозумів тебе, Гіклі. Виходить, не будь оракула — і мови б цієї не вчили?

— Чесно? — сумно й протяжно зітхнув гном.

— Мабуть, ні...

— Не журися, Гіклі, — м'яко усміхнувся я.

— Запам'ятай раз і назавжди: і чужому научайтесь, і свого не цурайтеся. А чим ти взагалі займався там, у горах?

— Та по громовий камінь кілька разів ходив, а так — полював на гірських кіз та козлів, от і вся наука. А як випадає вільна хвилина, люблю наконечники чи ножі робити з того ж громового каменю: що краще вдається — залишаю собі, а що гірше — несу на обмін.

— А чим ще цікавишся в горах? Певно, розвідуєш нові глибини?

— Та які там цікавості... Печери як печери, а камінчики — вони для мене всі на одне обличчя, сірі та тверді.

— Усі, та не всі, — загадково мовив я, дістаючи з кишені невеликий зразок, знайдений колись у гірському потоці.

— Дивись сюди. Це пірит, або, як його ще називають, «золото дурнів». Зустрічав таке у горах? Гном пильно вдивився в блискучі жовті кристали й заперечливо хитав головою:

— Ні, такого не бачив...

— А от дивись: буває ще ось такий синій камінчик, а буває схожий, але яскраво-зелений... Гіклі раптом аж підскочив на сидінні:

— Ой, а це я знаю! Не сам камінчик, ні, але я добре знаю одну темну печеру глибоко в горах, де такого кольорового каміння — повно-повнісінько, і сама печера ніби вся наскрізь просякнута ним!

— От ти й молодець! — похвалив я його.

— Знайшов річ надзвичайно цінну. Про інші скарби тебе поки й питати немає сенсу, бо ти й досі не мав уявлення, де їх шукати. Добре, погукай наступного!

Гіклі поступився місцем, і до мене підсів наступний гном.

— Тепер моя черга знайомитися.

— Чудово. Називай своє ім'я для початку.

— Я — Бласкі. На відміну від Гіклі, я мешкаю не високо в скелях, а на самих болотистих передгір'ях. Ми з нашої общини переважно полюємо на диких качок, бо довкола води та трясовини.

— Скажи-но, Бласкі, — пильно подивився я на нього.

— А чи доводилося тобі бачити на болотах чи біля них таку особливу глину — жовту або світло-жовту, яка на смак дуже кисла? Бласкі здивовано блимнув очима:

— Ми хоч і живемо біля боліт, але в самі топи без потреби не ліземо. А от те, про що ви говорите... та в нас цього добра повно! У нас лише в гірському рівчаку вода чиста й солодка, бо стікає зі скель, а от місцеві калюжі й ставки — і після дощу вода кисла на язик. У нас є одне тихе місце, своєрідна затока від того рівчака, де якраз збираються цілі зграї качок, ми там якраз і промишляємо полюванням.