Розділ №10. Я твоє золотко?

ДАЙМОНД РАЙТ:

Ненавиджу цей світ... Мало того, що нелюди якісь божевільні, так ще й кошмари всю ніч сняться. Чи то на мене так повпливав туман відьми, чи то нове місце, але я зовсім не виспався. Й тепер, сонно ступаючи дерев'яними сходинками, ледве стримувався, щоб не позіхнути. Очі жахливо злипалися, а в голові неприємно гуло. Єдине, що мені давало надію в цій ситуації — кава, якої в Адель було вдосталь, щоб пробудити навіть сплячого дракона.

На кухні було на диво світло, ніби хтось влаштував за вікном пожежу. Я навіть визирнув у відчинене вікно, щоб спитати чи не потрібна сусідам допомога, але натомість лишень побачив як сонце здіймалося з-за горизонту. Величезне. Червоне. Ніби налийте багрянцем. Хто б міг подумати, що тут бувають такі чарівні пейзажі...?

Вирішивши не гаяти часу, я розстібнув сорочку на рукавах та закотив їх по лікоть. Слідом, довелося розстібнути їх на грудях, щоб не було так спекотно. Батько так спішив мене випровадити з Чистилища, що забув мені відправити валізу зі змінним одягом і тепер доводилося викручуватися із ситуації, аж поки він не згадає про безсовісного сина.

— Про що ти так задумався, Даймонде? — поцікавилась відьма спускаючись вниз сходами в одній довгій футболці до колін. Певно мій погляд говорив сам за себе бо зрештою вона здалася. — Ти так дивишся, ніби я раптово стала куркою на грилі, а ти не їв уже півроку...

— Ти значно краще за курку, — посміхнувся, відверто захоплюючись її вмінням знаходити аналогії. — З тебе можна стягнути футболку.

—  Я тебе вчора так сильно об стіну приклала...? — з якимось сумом промовила відьма, зупиняючись на останній сходинці. А я від її жалісливого виразу обличчя не втримався і розсміявся. — Схоже таки сильно...

— Та не дуже, — ніяк не втихав. Аж надто смішний вираз обличчя був у неї. Чимось Арчі нагадував, коли я йому давав їсти менше ніж мав. — Я просто хотів попросити в тебе стару футболку на пів дня. Пізніше сходжу до крамниці та куплю щось одягнутися на заміну.

— Так би відразу сказав, — видихнула жінка з полегшенням і таки спустилася зі сходинки. — Я принесу.  Тобі якого кольору?

— Та якось байдуже. Головне, щоб живіт прикривала, — відмахнувся й став наливати каву в чашки. — Якось не дуже хочеться влаштовувати стриптиз для тої твоєї вчительки з п'ятидесяти річним досвідом.

— Думаю, вона в своєму віці й не таке бачила вже, — відповіла Адель та сіла за стіл сонно протираючи скроні. Вона мала настільки побитий вигляд, що в мене стали прокидатися паростки совісті за те, що я ненароком розбудив її посеред ночі. — А от не культурно висловлюватись взагалі не раджу, якщо тобі ще потрібен твій мозок. Чув?

— Та чув я, чув, — тихіше промовив і все ж таки поклав перед нею чашку..

Смішно, але це рожеве чудо викликало в мене дивне почуття жалості та якоїсь людяності. Принаймні іншої причини, чому я протягнув пальці до її лоба, в мене не було. Варто було торкнутися його пальцем, як моя магія почала витягувати з її гарної голівоньки втому, відпускаючи біль. Напевно, ефект відчувся моментально, бо вона навіть не встигнула нічого пробуркотіти з приводу непрошених дотиків. Просто відкинулась на спинку стільця й розслаблено посміхнулася, заплющуючи очі.

— Так краще? — прошепотів, задивляючись на рожеві пухкі губи.

— Неперевершене відчуття, — мало не промуркотіла Адель. — Точно "зо-о-олтоко"... Тебе треба вкрасти, закрити в кімнаті і нікому не показувати... Чи ще краще — домовитися з твоїм батьком про одруження і зв'язати тебе всіма можливими молитвами та штампами...

— Я настільки приваблюю тебе...? — дивувався таким словам, продовжуючи стирати біль, торкаючись її скронь.

— Ще й як...— насолоджувалась відьма під моїми долонями. — Це ж скільки на тобі можна заробити гроше-е-ей...Як не є — "зо-о-олтоко"...

— Що...? — не второпав, про що вона каже. — Я твоє "золотко" бо ти на мені гроші хочеш заробити...?

— Ага, — щасливо хилитала вона головою, викликаючи в мене щире бажання розтріпати її довжелезне рожеве волосся, щоб хоч якось компенсувати своє обурення. — П'янкий голос... диявольськи спокусливе обличчя...а ці пальці, від яких зникає біль... Та ти янгол, посланий мені з небес за всі мої страждання...

— Скоріше вже диявол, — образився подібному порівняню й сів напроти неї пити каву з невдоволеним обличчям. — За всі твої гріхи. От схоплю тебе в Чистилищі й буду вічність дивитися як ти горітимеш у вогні.

— Які в тебе, все ж таки, збочені фантазії, — промовила вона, розминаючи шию й викликаючи щирий подив. До чого це вона? — Ти такий щасливий, коли бачиш як вони страждають за свої вбивства...

— А ти звідки знаєш, як я виглядаючи коли дивлюсь на це...? — насторожено стиснув ручку від чашки між пальцями. Вона що, слідкувала за мною?

— Пів ночі дивилася на цю картину, — байдуже відмахнулася вона, змушуючи кипіти всередині. — Нічого особливого насправді. Ну горять собі та й горять.

— Ти була в моїй голові...? — мало не гаркнув. — З яких це пір відьми володіють телепатією?

— Якби ж то телепатією...від неї хоча б користь є! — надула вона губи, відпиваючи кави й доводячи мене черговий раз до точки кипіння. — А це так — мізер. Бачу щасливі моменти з чужого життя уві сні. І те, не можу вибрати сама їх.  

Слова Адель вдарили по мені як грім посеред ясного неба. Виходить, те що мені снилося майже всю ніч як я караю Грейс, бачила й вона? Як довго? В який саме момент? І чому я не бачиш її уві сні? Питання старались як із відра, але відьма ніби й не бачила мого занепокоєння з приводу її слів. Вона лише втомлено пила свою каву й дивилася у вікно.

— Це через той дим, який ти вдихнула в мене? — ледь зміг вичавити з себе, щоб не бути занадто грубим. Моріме лишень хилитнула головою та сьорбнула знов. —  І як багато ти бачила з цієї ночі...?

— Дев'ятьох вбивць і до ранку на повторі якусь зелену жабу, яку ти спалював до самого світанку, — видала вона, змушуючи вдавиться напоєм. Відкашлявшись від такого порівняння, я вирішив відставити напій подалі від гріха. — Не найприємніші почуття у світі, якщо вже чесно...