Розділ №7. Божествений аромат дихлофосу

ДАЙМОНД РАЙТ:

Як же цікаво був влаштований цей світ! От наче вдень люди мали б працювати, а вночі — спати, а ні! На годиннику світилися чотири нулі, а цим не людям хоч би що! Сидять і пишуть коментарі на сайті! І поки моя божевільна відьмочка спокійно сопить носом в ліжку, я вже другу годину підряд читаю те, що вони понаписували з Арчі й не знаю, що їм відписати всім! А те, що хотів би — не можна, бо точно звільнить. А ця біла пухнаста морда лежить коло мене на дивані та сміється! От нема, щоб поспівчувати, так в нього голос прорізався і ще й вставляє свої коментарі про мої розумові здібності!

— Даю! Ти лише демон, а не провидець! Не псуй собі мозок, а пиши на склад! — буркотів ловець знизу, поки я шукав у інтернеті які взагалі бувають розміри в гребінців. — Відьма ж казала тобі, що вони вічно міняють партії. Ти ж не знаєш, яка зараз. Не випробовуй долю.

— Та я взагалі не знаю яка принципова різниця, якщо гребінець буде на п'ять міліметрів довший, — злився, але все ж таки вирішив написати для уточнення. Помилятися в перший же робочий день зовсім не хотілося. — От тобі є різниця якого розміру ноги кусати грішника? Тридцять восьмого чи тридцять дев'ятого?

— Мені — ні. Але я й не ношу з собою кістки в сумці.  То ж досить жалітися. Написав, то читай наступне. Хоч посміюся.

— Наступне... — задумався я і сонно прокрутив нижче. — "Сервіс — дно! Я помилково вказала  адресою вулицю Відьом сорок п'ять, а ви навіть не захотіли оплатити мені таксі, щоб я приїхала його забрати! Більше ніколи не зроблю у вас замовлення! Кур'єри — дно! Обслуговування — дно! Підтримка — дно! І сайт ваш — дно! Ідіть ви...".

— Що це таке...? — підняв голову пес, дивлячись на мене як на психа. — Я щось нічого не второпав.

— Я теж, — зізнався, перечитуючи ще раз. А потім зрозумів, що нічого не зрозумів і поліз шукати анкету клієнта в надії, що там є якісь деталі. — Ото скажена...

— Що там? — зацікавлено здійняв вуха Арчі.

— Що-що? Вона вказала адресою "Відьом сорок п'ять", а сама знаходилась на іншому кінці міста. Кур'єр прив'язаний до свого району. Пішов їй на зустріч і сказав, що підвезе їй в центр. А та стала вимагати, щоб він оплатив їй таксі, аби вона доїхала до нього. Потім подзвонила на гарячу лінію і сказала, що ми маємо компенсувати їй двісті золотих за таксі, бо ми не прочитали її думки й не передбачили того, що вона помилилась адресою.

— Ти серйозно...? — аж встав він і ткнувся білою мордою в екран, читаючи запис. — Ото навіже-е-ена... Лиши її, зранку Адель сама розбереться з нею. Точно не твій рівень. Читай далі. Може щось краще буде...

— Читаю... — подумки погодився з Аром. — "Найкращий аромат у світі. Тримається весь день!"

— От! — зрадів пес, погризуючи свою кісточку. — Бачиш же, хороші теж пишуть...

— "...саме те, щоб кругом вас задихнулися всі в радіусі десяти метрів. Божественний аромат дихлофосу!" — дочитав відгук, намагаючись уявити цей запах. Це ж чим же воно має пахнути, щоб люди труїлись...? Заради цікавості аж зайшов почитати коментарі під парфумом. — "Обожнюю цей запах! Тримається цілу вічність! Мені пахне солодкою карамелькою, але мій чоловік його просто ненавидить. Каже, що чує запах мертвого діда і котячого лотка. Тому ношу тільки коли сваримось..."

— Ти глянь що цій дамі відписали! — сміявся ловець, маю не захлинаючись слиною. — «Пані Леві, спробуйте відкласти його до літа. Настоїться і в теплу пору набуде аромату чистої бабці. Може йому сподобається більше!»

— А он ще один! — сміявся теж. — "Аромат отруїть не лише всіх нелюдів на вашій роботі, а й допоможе позбутися від тарганів. Перевірено!".

— Десять тисяч золотих — дорогувато для травки, не думаєш? — запитав Ар, весело повертаючи вуха. — Які ж вони дивні, Даю. Що там ще цікавого пишуть?

— Зараз глянемо... — протягнув повертаючись до загального списку коментарів на всі товари.

Мою увагу привернула до себе жахлива фотографія. Чорна картонна коробка в калюжі на столі,  перемотана скотчем стільки разів, що стала білого кольору. На ній великими літерами було написано «Перепаковано». Але дивився я не стільки на цей жах, як на величезну тираду з гнівними смайликами.

«Сьогодні забрала посилку в ось такому стані! Нікому не раджу купувати тут! Пришлють побите замовлення! Тепер тільки викидати! Тисяча золотих псу під хвіст...»

— Вона серйозно? — здивовано запитав Арчі, дивлячись на мене знизу угору жалісливим поглядом. — Там же великими літерами написано, що пошта перепакувала замовлення...

— Схоже, що серйозно... Пише ж далі, що це магазин відправив побите, — загальмовано дочитував тираду на пів сторінки. — Що це ми зіпсували їй подарунок...

— Даю...? А, Даю...? А може ну його, той ваш договір з батьком? — жалісливо подивився на мене ловець душ, ніби кіт. — Давай повернемося в пекло? А? Там хоч нелюди якісь розумніші...Он, беруть відповідальність за свої гріхи на себе. А ці не можуть навіть визнати, що не перевірили при отриманні посилку...і всі їм винні, крім них.

— Ти мені зараз Адель нагадуєш. Я що, маю тікати від якихось навіжених?! — увірвався мені терпець. — Чому всі думають, що я не витримаю?! Я що, мала дитина? Та я вбивць карав і змушував визнавати свої гріхи й вимолювати у жертв прощення! Думаєш з цими не справлюсь?!

— Думаю, що у вбивць було більше розуму, раз вони могли спланувати вбивство, — занадто серйозно відповів пес. — Бо ці не можуть навіть очі розтулити... Може ну його? Хай Адель сама з ними розбирається... Я тепер хоч розумію, чому вона казала, що здорові нелюди тут не затримуються. Отак почитаєш кілька днів їхні претензії й вимоги, то жодне логічне мислення не витримає...

— Витримає, витримає...

— Я вже в пекло хочу... — скиглив пес, поки шкрябав моє коліно лапкою. — Ходімо, га? Жодна відбивна не коштує такої роботи...