Розділ №5. Золотко та безсовісний

АДЕЛЬ МОРІМЕ:
Букви ліниво майоріли в очах. От відразу ж видно, що нелюди з роботи додому їдять. Мало не годинник можна звіряти — відразу притихли. Часу скандалити немає, коментарів майже не пишуть, нічого не питають. Не дарма я собі нагріла картопелька поїсти й відбивнушок зверху докидала. Он, поки Даймонд нервово пішов гуляти на вулиці, я якраз йому "святковий стіл" накрию. Треба ж якось відсвяткувати перший робочий день, поки не втік від мене. А там дивись і напою його так, що з ніг звалиться. А як прокинеться зранку — я йому кави до диванчика і мінералочку. Хоч би тільки вернувся...

Ніби чуючи мої думки, двері в будинок відчинилися і на порозі показався мій новий співробітник з якимось дивним виразом обличчя. За його спиною розливався густий туман, ніби хтось наклав магічну пелену. Може воно так і було, бо перш ніж я встигла щось сказати, між його ніг з'явилася величезна біла морда найкрасивішого пса, якого мені доводилося бачити! Білосніжний, чорний носик, величезні очі та... вуха! Мало не як в кролика! Такі довгі й милі, що мені відразу ж захотілося погладити цього красеня!

— Це — Арчі, я розповідав тобі про нього, — насторожено почав було демон, але я його вже не чула. В моїй голові миготіла лампочка зі словом "вигода". Знаєте, що привертає увагу до магазину більше за красивого чоловіка? Правильно! Ще красивіший пес! — Агов...?

— Іди до мене, Арченятко! — присіла на коліна, стягуючи зі столу найдорожче і протягуючи м'яско красеню. — Іди, золотко...! В мене для тебе їсточки є...

— Адель, він не піде до рук! — насторожено перехопив за нашийник він пса. А той ніби розуміючи, що я йому пропоную, давай хвостом виляти й тягнути цього безсовісного вперед. — Ану! Годі, Ар! Годі, кажу!

— Та не слухай ти цього безсовісного, іди їсточки! — протягнула руку на зустріч до нього.

Арчибальд ніби розуміючи, що його господар от-от його витягне на вулицю, рвонув зі всієї сили та побіг на зустріч до самого справжнього  кохання. І все б нічого, але він настільки сильно смикнув, що Даймонд нецензурно виражаючись полетів прямо мені на зустріч та повалив нас обох на підлогу. Голова сильно стукнулась об твердий паркет, в очах неприємно потемніло, спина тягнула від болю, а щока...щока горіла від того, що губи Даймонда з розбігу проїхались по ній. І мені б закричати на весь дім, але Арченятко злякано стало облизувати мені пальці. Виявляється, поки я шукала цензурні слова, воно вже примудрилося за один раз проковтнути м'ясо й тепер просило добавки.

— Ти ціла...? — зі стогоном запитав чоловік, здіймаючись на лікоть. Перед моїми очима застигло  зморщене обличчя з раною на лобі. — Вибач... Я його приб'ю зараз...

— Було б за що...це ж ти його не пускав... — буркнула, намагаючись вдихнути трохи повітря, поки він злазив з мене. — А потім сам же не втримався на ногах і збив нас.

— Це — ловець душ. Він міг тебе роздерти на шматочки на лічені хвилини... — морщив лоба демон, протягуючи мені руку. Я ніяково схопилася і повільно здійнялася на ноги. — Не обманюйся його невинним поглядом.

— Він-то? — з болем посміхнулася, переводячи очі на пса, який з-під лоба дивився на нас, притиснувши вушка до шиї. —  Ти подивись-но в ці нещасні очі! Там стільки жалю та сорому, скільки у твоїх немає.

— Він просто знає, що може по хвосту отримати. Безсовісний! А ну в пекло! — гаркнув демон, тикаючи пальцем у бік виходу.

— Та за що?! — образилась я, підходячи до булочки ближче і гладячи по м'якій шерсті. Пес став буцатись в ногу і просити лапкою продовження бенкету. — Не слухай його, золотко. Цей буркотун не в настрої, бо ще не поїв. Ти ж знаєш, які люди скажені, коли не поїдять... Може виділимо йому трохи картопельки, що скажеш?

— А чому це мені картоплю, а йому ти відбивні даєш? — став ревнувати демон, складаючи руки на грудях. В очах блимнув вогонь і я мало не розсміялась.

— Та добре, добре, — морщилась від головного болю. Все ж таки вдарилася добряче. Не готувало мене життя до демонів, які з ніг збивають. — Арченятко, поділишся з ним?

— Що...? — здивувався чоловік. — У нього вибору немає. І взагалі-то, це я його господар! Він слухатиметься лише мене!

— Добре, добре! Як скажеш... — погодилась з психом і покликала Арченятко на кухню за добавкою. — Ходімо красень, пригощу тебе смачненьким...

— Правда? — зрадів демон, нібито я до нього говорила. Наї-ї-ївний...

— Правда, правда. Ходімо, Арчі...ти певно втомився...булочка моя... — пальці моментально торкнулися м'якенького вушка і почухали за ним. Це ж треба, який він гарний був...! Від клієнтів відбою тепер не буде...

— А я...? — ображено надув губи чоловік, дивлячись на мене жалісливим поглядом. І може я б і не звернула на нього уваги, але по лобі стікала кров і відьомські інстинкти почали кричати. — Хіба не я був твоїм "золотком" та "красенем"? Що? Пройшла любов, зав'яли демони?

— Тобі теж смачненького дам...пішли вже, недобитий мій... — похилитала головою, думаючи за що це все звалилося на мою голову. Голова, до речі, теж боліла жахливо...треба буде випити чогось... —  Полікуємо тебе і нагодуємо. Як ніяк, перший робочий день. Треба відсвяткувати гарно.

— Ти про що...? — здивовано спитав чоловік, ніби не помічаючи, що поранений.

— В тебе з лоба кров тече. Пішли витремо, а то ще заляпаєш мені паркет. Потім ще кров після тебе відмивати... А я його взагалі не люблю мити. Там магічна обробка дерева і скребти доведеться до ранку! Тому давай обійдемося без кровопролиття.

Даймонд ніяково подивився у своє відображення у дзеркалі, витер рукою і здивовано витріщився на кров. Він хотів було опустити пальці вниз, але мій вбивчий погляд красномовно натякнув йому, щоб навіть не думав про це, бо відбивну зроблю. Тому він мовчки пішов за мною на кухню, увімкнув воду та обережно вмився. Поки я годувала хитрого красеня цінним стратегічним продуктом, Дай тихо підійшов ззаду і поклав гарячі пальці на мою спину. В голові відразу ж заблимали всі нецензурні слова, які я колись чула, але замість них я гучно гаркнула: