Розділ №3. Не псих я!

ДАЙМОНД РАЙТ:

Святі демони! Де я встиг так нагрішити, щоб потрапити саме до цієї маніячки серед усіх можливих? Ну чому я не зайшов у сусідню лавку до пекаря? Бовдур! Спокусився  на привабливу назву магазину "Memories" із гарною вивіскою, й тепер маю собі в керівники відьму, яка на мене дивиться кровожерливіше за Ара зранку, коли той бачить в моїх руках шмат м'яса. От наче якихось сто шістдесят сантиметрів разом з капелюхом, а натиск такий має, ніби там двометровий безсмертний троль якому немає чого втрачати у цьому тлінному житті. І цей погляд...мені здається навіть гноми не дивляться так на гору золота, як вона на мене...

— Так ось, Даймонде. "Memories" продає істотам гарні спогади та все те, що допомагає їх створити. Починаючи від зіль та пристроїв, закінчуючи доглядовою косметикою та парфумами, — пояснювала вона специфіку магазину. —  Інколи так трапляється, що при транспортуванні між містами чи між імперіями, товар псується. Тому ми беремо на себе відповідальність за ці зіпсовані враження й намагаємось їх якось пом'якшити. Логічно? 

— Цілком, — знизав плечима, дивлячись як це безсмертне чудо п'є каву та на моїх очах перетворюється з розлюченої нечисті у рожеве добродушне чудо. —  Тільки до чого тут сайт вашої Колегії? — ніяк не міг второпати, в яку авантюру мене затягнули. 

— До того, що моя тітка Леона  його тільки нещодавно запустила, а персонал не встигла набрати, — буркнула вона. — Тому розгрібати претензії будемо ми. 

— Ми? — шоковано перепитав. — Я схожий на істоту, яка знається в зіллях? 

— Ти схожий на істоту, якій потрібна гарна робота, — знизала вона плечима. — Що там важкого, Даймонде? Ти наче цілком спокійний представник демонів, за свої років сто мав би все вже побачити у своєму житті. Хіба тебе злякають якісь коментарі? 

Відьма...! Як не є відьма! І ж знає, що демони по своїй природі не визнають помилок і до останнього тримаються за сказане. Що ж там за підстава століття мене чекає, якщо вона так стелиться переді мною? Навіть не так, що там за коментарі такі пишуть, якщо вони досі не набрали достатню кількість працівників? Я настільки задумався про це, що аж стало цікаво. Невже я, високородний демон, який пропрацював з грішниками в пеклі не один десяток років, злякаюся якихось коментарів? Е ні, відьмо...

— Не злякають. Але в мене є умова, — посміхнувся найкровожерливішою посмішкою у своєму арсеналі. 

— Відпустку не дам! — відреклася вона, аж відсовуючись на дивані. — Ти тільки сьогодні на роботу влаштувався! Навіть не мрій! 

— Та для чого мені твоя відпустка, відьмо? Найближчий місяць я у твоєму рабстві, — вимовив, прагнучи швидше скоротити свій термін. Тридцять робочих днів. Лише тридцять. І я знову вдома, один! — Навіть вихідних не треба. 

— Я тебе за язик не тягнула, — щасливо заплескала в долоні відьма. — То що за умова? 

— У мене є невеличкий пес і він буде жити зі мною, — поставив ультиматум, згадуючи Ара. — Він дуже слухняний та добрий. 

— І де ж твоє чудо зараз? — насмішкувато протягнула вона. — Якщо він мені погризе зарядку, я його сама погризу. 

— Ти то? — ледве стримався, щоб не засміятися на всю кімнату.

 Арчі був прекрасним представником ловців душ! Білий, мускулистий, з натиском бульдозера, впертий. Ловив душі самих страшних грішників, аж поки не валився з ніг. А енергії в нього на десять псів вистачить! Щоб його якась там відьма сварила? О, я б на це подивився б. Точно заб'ється в куток, при першій же зустрічі. А потім з кімнати буде боятися вийти, чуючи його кроки. Але хто я такий, щоб їй розповідати про особливості Ара? Мені потрібна була робота, тому спочатку договір, а потім вже знайомство з моїм красенем. 

— Не тягни кота за хвіст, відьмо, — посміхнувся їй своєю найспокусливішою посмішкою. — Давай підписувати договір про найняття, поки ти не передумала. 

— О, любий Даймонде, я точно не передумаю, — блимнула вона на мене своїми очима, а я, грішним ділом, мало не перехрестився. Навіть батько зі всією своєю підступністю не викликав у мене такого почуття підстави, як Адель. — Підписуй. 

Переді мною з'явився аркуш паперу, ручка з магічним чорнилом, яке неможливо було вивести, та чашка чаю з ромашкою. Спокійно взявши у руки договір, я став читати його та шукати мілкий шрифт, згадуючи невдалий досвід з батьком. Просвітивши аркуш під запальничкою та передивившись з лупою чотири рази текст, я випадково перевів погляд на свою майбутню керівницю й мало не вдавився. Якщо раніше вона дивилась на мене, як на бога, то після цих махінацій, ніби впевнилася, що я божевільний і тепер з якимось жалем обводила мене поглядом. 

Зробивши глибокий подих, я мовчки поставив підпис та передав їй. Дівчина співчутливо підперла щоку долонею та як до дитини промовила:

— Такий красивий, а вже дах їде...? Може передумаєш? 

— Чого це в мене дах їде? — запротестував. 

— Ну як...? Стільки часу шукав щось у цьому нещасному договорі, ніби там твій смертний вирок був схований, — мовила вона. — Он, навіть запальничкою грів, думаючи спалити...

— Нормальний я, — буркнув, що було духу. — Просто чуйка аж волає, що є підступ. А де? Розуму не докладу. Звичайний же договір!  Навіть білих чорнил на білому немає! І третього кегля немає. 

— Схоже ти сильно втомився з дороги, так? — співчутливо запитала відьма. — Там на кухні є їжа, іди поїж. А я поки порозгрібаю коментарі які нападали за цей час. 

Ігноруючи моє щире здивування, відьма схопила свою чашку з чаєм та почовгала в пухнастих капцях до ноутбука, примовляючи:

— Бідний, нещасний демон...а здавався таким розумним красенем... — розчаровано гойдала вона головою. — Ну нічого, клієнти ж не будуть розмовляти з ним настільки довго, щоб помітити, що він псих...

— Я не псих! — гаркнув, так щоб вона почула і ледве втримався, аби не спалити магазинчик дотла. 

— Та не хвилюйся ти так, в нашій справі це скоріше плюс. Нормальні істоти тут довго не протримаються, — розвела вона руками, ніби нічого особливого не сказала. — Їж собі, їж... Набирайся сил, поки можеш...тиші...спокою... І чаю обов'язково попий. З ромашкою. Кажуть, добряче заспокоює.