Розділ 4

Ернест 

Я дивився їй вслід і не міг повірити своєму щастю. Я зустрів її. Лада. Моя Споріднена Душа. Неймовірно. Чесно кажучи, весь цей час, з нового року, я намагався не думати про слова на моєму зап’ясті. Я боявся що Верховні Вершителі обрали для мене якогось ворога. Бо напис звучав як насмішка. Та, коли я побачив як Лада заходить на кухню гуртожитку, мій мозок не вагався ні секунди. Вона неймовірна. Її волосся, як пухнаста руда хмаринка, і я не втримався від спокуси торкнутися його. 

Хотілося дізнатися про неї більше, та вона швидко втекла. І причини втечі достатньо логічні. Тож я, полишивши брудну сковорідку, пішов до вказаної кімнати. Досить довго намагався достукатись, та мені ніхто не відчинив. З сусідніх кімнат почали виходити люди. Вони з цікавістю дивились на мене. Розчарований, я повернувся до своєї кімнати. 

Треба було з чогось почати. Я розблокував телефон і втупився в екран так, ніби він мав сам знайти потрібний мені профіль. Що ж, ніхто не казав що буде легко. Зачіпок не так уже й багато. Спочатку треба знайти сторінку Марини. Я перетинався з нею іноді на блоці, але, крім факультету, імені і курсу, більше нічого про неї не знаю. 

Я наче ті діснеївські принци, які не шукають легких шляхів. Не придумавши нічого краще, почав з дослідження соцмереж її факультету. Я вже переглянув десятки профілів різних Марин. І, коли ентузіазму в мені значно поменшало, таки побачив знайоме фото дівчини з мого блоку. Я аж підскочив з ліжка на радощах. Та, як тільки відкрив її сторінку – довелося різко спускатись з небес на землю. Профіль заблокований. От і все, глухий кут. 

Вже майже дванадцята ночі, турбувати дівчину недоречно. Але й чекати ранку, щоб спробувати знову, теж не хотілось. Треба зібратися. Повільний вдих і видих. А може я дійсно аж занадто все ускладнюю? Спіймавши нову хвилю впевненості, я розблокував телефон. Зрештою, Лада – не таке вже й поширене ім’я. Тож я ввів його в пошукову стрічку, і вже за мить побачив п’ять профілів. Серце прискорило свій ритм, бо серед них я побачив зображення знайомої рудоволосої дівчини. Переходжу на її сторінку, і перше що впадає в очі – її фото. Вона, серед поля соняшників, посміхалась, широко розкинувши руки. Її об’ємне руде волосся переливалося на сонячному світлі.

На мить, я забув як дихати. Яка ж вона гарна. Аж захотілося особисто подякувати Верховним Вершителям за те, що Лада моя Споріднена Душа. Припинивши витріщатися на її фото, я одразу перейшов до написання повідомлення. Над тим, що саме їй напишу думав недовго.

Мені здається я аж сяяти почав від емоцій що мене переповнювали. Я ще довго роздивлявся її фото. Зрештою, заснув я абсолютно щасливий.