Розділ 1

— 31 грудня – вирішальний день для всієї країни. Для тих, хто досягнув повноліття в цьому році, сьогоднішній день стане доленосним.

Я уважно прислухалася до того що каже ведучий. Нарешті настав той момент, якого я боялася і водночас чекала з нетерпінням. Останній день року. Саме в цей день, коли всі дні народження відбулися, проводиться церемонія Споріднених Душ. У кожного, хто досяг вісімнадцятиріччя, проявляється напис на запʼясті. Ці слова означатимуть перше, що скаже Споріднена Душа при зустрічі, або, у випадку коли люди вже знайомі – після церемонії.

Це дійсно важлива подія. За декілька хвилин буквально вирішиться доля. Поруч з зачарованим виразом обличчя стояла моя найкраща подруга Мирослава. От хто не має жодних страхів чи сумнівів. Я б теж хотіла бути такою романтичною натурою. Та, на жаль, я є свідком іншої сторони медалі.

“Споріднені Душі” – не завжди історія про ідеальне кохання. Може йтися також про дружбу, партнерство, і навіть вороги бувають. Як от мої батьки. Вони безперечно мають почуття один до одного. Але це той тип стосунків, коли вони не можуть жити один без одного, але і разом бути також не можуть. Все що пов’язує їх разом – пристрасть. І це не завжди про любов, в сварках вони не менш пристрасні. 

Саме через це, я більшу частину свого життя провела з бабусею. І саме тому я боялася сьогоднішнього дня. А раптом Верховні Вершителі також обрали для мене щось подібне? Я так хочу знайти свою людину, з якою мені буде комфортно, і щоб між нами були щирі, взаємні романтичні почуття.

— Отож приготуйтесь, через хвилину ваше життя вже не буде таким як раніше. Тож починаємо зворотний відлік.

Всі в залі дружно почали відраховувати секунди. Мирослава робила це з захопливим передчуттям в очах. Я ж безсило видихнула. Що буде те й буде.

— Три, два, один…

Моє ліве зап’ястя почало поколювати. Затамувавши подих, прикрила очі. Коли дивні відчуття минули – відкрила їх і побачила у себе на руці фразу "Заходить до хати". Що б це могло означати? Як не хотілося самій собі зізнаватися, та я очікувала значно більшого і зрозумілішого послання.

— Я не розумію. — Я відволіклась від своїх роздумів, почувши розпачливий голос подруги. 

— Що таке?

— Нічого немає.

— Тю, як таке може бути? — Я одразу ж пожалкувала про це питання, бо очі Мирослави заблищали від сліз, які скоро проллються.

— Я не знаю. Може... може він помер, і я назавжди залишусь самотня? 

— Так, заспокойся, не вигадуй, такого ще ніколи не було. Ймовірно, сталася якась помилка. А таке, ти сама знаєш, траплялось не раз. — Подруга завжди готова прислухатися до розумних аргументів, тож швидко взяла себе в руки.

— Можливо, ти права.

— Звісно права, хіба я колись була не права? — Побачивши, що дівчина зібралася ствердно відповісти на це питання, я поспішила продовжити — ми зараз поїдемо в гуртожиток, і там спокійно все обдумаємо, і обовʼязково сформуємо запит на розгляд до Верховних Вершителів. І тоді на канікули з чистою совістю.

— Добре, так і зробимо. — З моїх вуст вирвався видих полегшення. Понад усе, я не любила бачити сум подруги, і тому намагалася завжди розрадити її.

Так, в клопотах про Мирославу, і пройшов весь день. Через це, я зовсім мало уваги приділила своєму напису. Це ж до якої хати доведеться заходити? І чому таке дивне звернення. Ох і диваки ці Вершителі. В цьому році, здається, напартачили як ніколи.