Глава 35

—  Магістре, ви дозволите увійти? 

Він здивовано підняв голову від паперів.

— Олено? Звідки ти тут у цей час? Звісно, проходь.

Наступні пів години я сиділа на знайомому дивані й сповідувалася демонові. Плутано, рвучко, непослідовно, не відчуваючи жодного докору сумління, висипала купу переживань на сиву голову Неро. Магістр слухав уважно, тактовно не помічаючи дурних висновків і суто жіночих вивертів логіки. На обличчі його застигла усмішка розуміння, а очі світилися справжнісіньким співчуттям.

— Магістре, я здаюся собі невдячною лукавою падлюкою. — Я немов вирок собі підписувала. — Боюся помилитися, боюся відпустити, боюся образити чужі почуття, але при цьому не розумію своїх. Мені б радіти, до стелі стрибати, але замість цього я метушуся, як білка в клітці. Що зі мною не так? Може, я все ще не до кінця прив'язалася до світу? Може, це магія пустує? Допоможіть, адже ви, крім усього іншого, менталіст, так? — Я видихнулася і замовкла, скорчивши мордочку, як у нещасного кота.

Неро налив повну чашку чаю, насипав туди цукор, розмішав, сунув мені в руки.

— Магія тут ні до чого, — спокійно підсумував він. — Подивися на свій артефакт, хіба він не доводить, що фізично ти в повному порядку?

З чистої впертості я активувала браслет: жодного приводу причепитися.

— Тоді що не так?! 

— Давати поради в питаннях сердечних — справа невдячна. — Магістр зняв пенсне і втомлено потер перенісся.

— Мені більше нема до кого піти.

— Що ж, якщо хочеш знати мою думку, то ти просто заплуталася. Будування стосунків — це теж досвід, який дає тільки час. А ти так довго жила без права на емоції, що тепер боїшся почути саму себе. Тебе збиває з пантелику загальноприйняте уявлення про те, звідки береться щастя, що для нього необхідно, з чого воно складається. Ти хочеш жити повноцінно, але слабо розумієш, як це робити.

— Так поясніть, — простогнала, ховаючи обличчя в долонях.

— Знаєш, у чому фундаментальна відмінність життя від простого існування чи смерті? У відкритості. Не можна відкритися світу, якщо ти любиш лише одну річ, одну їжу, одне оточення, одну пору року чи одну людину. Світ — це нероздільний досвід, у ньому намішано стільки, що й не розібрати. Хороше, погане, радісне, сумне... Життя має текти крізь тебе, не можна обмежити його рамками й сказати: ось тільки це і є щастя. Усе мінливе. Навіть у любові між двома істотами є безліч відтінків: інтерес, потяг, пристрасть, захоплення, прийняття. І не завжди ці речі знаходять відображення в одній людині.

Магістр підсунув другу чашку, наповнив її, зробив ковток і продовжив:

— У твоєму серці може уживатися захоплений інтерес до однієї істоти, ніжність до іншої, тривога про третю. Візьми, приміром, Пауля — він дозволив тобі зрозуміти, як чудово піклуватися про когось і приймати його турботу, наскільки важливо знати, що ти по-справжньому потрібен. Не чомусь чи за щось, а просто так. Бо ти — це ти.  Думаю, що зі Стефаном і Амадо схожа ситуація: вони обидва дорогі тобі, як і ти їм, але по-різному. Викресли зі свого життя одного з них — і воно спорожніє. Це як із диханням. Якщо істоту уподібнити повітрю, то, відмовляючись від неї, ти повинна перестати дихати. Як довго витримаєш? Хвилину, дві? Через десять банально задихнешся. Те ж саме з почуттями, не тільки з любов'ю, а й, приміром, з ненавистю. Тільки відбувається це непомітніше, повільно, наче ти береш позику на власну смерть. Відмова від емоції здається втратою, задухою, нестачею чогось важливого у житті. Тому й виникає страх, тому й розум опирається, не хоче робити вибір.

— І що ж робити?

— Тобі не потрібно володіти усім повітрям навколо, аби дихати. І не потрібно робити ідеальний для всіх вибір, адже це не змагання і не перегони. А от що ти маєш зробити —  це почути себе. Ти й тільки ти можеш зрозуміти, хто здатен стати твоїм особистим щастям. Не озираючись на те, що сказали б подруги, забувши про те, що тобі навіювали в дитинстві. Дуже часто те, що чудово вписується в суспільне поняття ідеалу, не є ідеалом для конкретної істоти. Дозволь справжній собі заговорити на повний голос — і все зайве відступить. 

Демон підвівся і заглянув у чайник.

— Треба ж, зовсім порожній. Мабуть, сходжу за окропом, ти не проти?

Я провела демона довгим поглядом і втупилася у вогонь. Дрова в каміні затишно потріскували, золотисті відблиски танцювали на меблях, посуді, пестили щоки. А я думала.

Неро мав рацію, як і завжди. Треба повернутися до самого джерела, але тепер дивитися широко відкритими очима і... серцем.

Я старанно перебирала в пам'яті факти, намагаючись зрозуміти, що ж відчувала в конкретні моменти. Переміщення в невідомість, паніка, безпорадність. Обстеження, постійні безглузді жарти Стефа, що виривали мене з думок про божевілля й загрозу, що нависла над моєю бідовою головою. Страх усвідомлення неможливості повернутися назад. Знайомство з Амадо, тепло його магії, гострий, неприхований інтерес. Суперечливий, бурхливий, звабливий. Браслет-артефакт, унікальний дар скромного друга. Танець із драконом у порожній залі. Вівтар, підсвічений вогнями, бліде, стривожене обличчя вампіра. Невимовне полегшення й повний щастя поцілунок. Моє ім'я, що незмінно звучало тільки в устах Стефана. Бійка, нічні посиденьки, змова, подорож печерами. Сутичка й бій у палаці, у якому для одного головне — справа й перемога, а для іншого — моя безпека... І ще один поцілунок, повний пекучого полум'я.