Глава 34.1

Потім нас оглядали й розпитували. Трохи підлікували, ґрунтовно нагодували. Змусили, щоправда, відповісти на сотню запитань, особливо про все, що стосувалося моєї природи, здібностей до спілкування з Паулем, про самого восьминога. А як інакше? Дуже доречними виявилися оформлені Стефаном результати дослідження, все ж ловити на собі насторожені погляди було неприємно.

До вечора нас все ж відпустили перепочити. Від втоми я вже не розуміла, що відчуваю, але щиро сподівалась, що лаври місцевої знаменитості виявляться недовговічними. Все ж не моє це — грати головні ролі й сольні партії. Трохи, виключно заради справи, звісно, можна, але жити так постійно? Жодної приватності й спокою, нащо? Мені стільки не платять. Стефан взагалі ледь утримувався від того, щоб активувати невидимість й сховатися десь в надрах храму. А ось Амадо, схоже, загальна увага не турбувала. Ба більше, у нього вистачило сил залишитися на вечірню презентацію і дати офіційне інтерв'ю на тему розслідування.

—  Нарешті нас можна привітати, — зауважив Стефан, проводжаючи мене до кімнати, — з тим, що вижили, зберегли репутацію і втекли, нарешті, від натовпу. Які плани на майбутнє?

— Відіспатися. І відмитися. І, напевно, зрозуміти, чи працюю я ще розпорядником, чи мене звільнено. І подумати в тиші.

Вампір тихенько зітхнув.

— Не стану заважати, після такого і справді непогано привести до ладу думки й почуття. Але знаєш, Олено, дещо таки маю сказати. Власне, мав би раніше, але все боявся, що буде недоречно. Не хотів квапитися, а тепер от боюся, що спізнився. Словом, я був радий допомогти. Ні, не так, — брови вампіра стражденно вигнулися, ніби вимовити все це йому було важче, ніж літати, чаклувати й битися з усілякими покидьками. — Я був щасливий, що міг бодай трохи принести тобі користь. Ці божевільні дні — я б ні на що їх не проміняв, розумієш? Ні на славу, ні на відкриття, ні на золото. Та й, схоже, найголовніше відкриття у своєму житті я вже зробив. — Він обережно взяв мої долоні до своїх, спіймав мій погляд і як у холодну воду пірнув: — Не в моїх силах запропонувати тобі королівську розкіш, пошану і велич, але якщо ти тільки забажаєш, то душу, життя і серце бери без залишку. Ти — найпрекрасніше, що трапилось у моєму житті, я абсолютно переконаний, що ти заслуговуєш тільки найкращого. Але якщо даси мені шанс бути поруч, кохати й берегти тебе кожного дня, проводжати разом захід сонця, а на ранок просинатися, тримаючи тебе в обіймах, я більше нічого в долі й не проситиму. 

Він знервовано закусив губи, потупився, а потім підвів очі й усміхнувся з відчутним полегшенням: 

— Ну, ось, здається, і сказав. Не так уже й страшно, даремно відкладав. — І, перш ніж я впоралася зі сум'яттям, Стефан відступив до виходу. — Ти маєш бути по-справжньому щасливою, чуєш? Так, як ніхто і ніколи не був, щоб небесам заздрісно стало. І навіть якщо не зі мною, я все одно буду радіти кожному твоєму подиху, кожній усмішці, кожному погляду. Просто знай про це.

***

Дядька Одетти виставили з палацу під конвоєм наступного ранку. Відкрили йому портал на батьківщину і запхали туди силою. Нещасній княжні довелося особисто перепрошувати за поведінку родича спочатку перед королівською родиною Нантанії, потім перед гостями відбору. Бідолашна дівчина ледь від сорому не згоріла, але трималася гідно. 

— Щиро сподіваюся, що одного дня ці ганебні події забудуться, — сказала вона мені на прощання. — І, можливо, ви погодитеся приїхати до нас у гості. У нас насправді добре, тихо, красиво. А на дядька управа знайдеться, повірте, тепер я про це подбаю.

Бідолаха була настільки розчавлена тягарем відповідальності, що сердитися на неї не вийшло. Зрештою, її провини в діях родича не було, тож до чого образи? Ми обійнялися на прощання: Одетта квапилася додому, заявивши, що подальша присутність фейрі на святі недоречна.

— Шкода лише, що з лордом Тадео-і-Рейна мені так і не вдалося потанцювати, — зітхнула вона тихо, а потім зникла в сяйнистому кільці порталу.

Що ж, для когось цей відбір стане найбільш незабутнім. Але от чи фінальним? Навряд чи.

Від'їзд ельфійської делегації перетворився на справжнє шоу. Проводжати вінценосців, що зганьбилися при такій кількості свідків, висипали ледь не всі жителі палацу. Єхидний шепіт, сміх, загальне глузування — ось і вся нагорода, яку світлі ельфи забрали з собою до священного гаю. Ауреліо, звісно, вже покинув Аквінк і не бачив приниження батьків. Мабуть, так навіть милосердніше: свій урок він уже отримав, а добивати жалістю і так забитого хлопця здавалося не найкращою ідеєю.

Того ж ранку я знайшла хвилинку і заглянула до Гвідо. Головний королівський куафер сидів у майстерні на самоті, навіть всюдисущі кравчині кудись поділись. На столику перед ельфом височіла гірка чудових тістечок, прикрашених вензелем фон Вардена, і парував чайник з трав'яним відваром. Виглядав ельф сумним і вкрай задумливим.

— Ти як? — поцікавилася я, не особливо розраховуючи на відповідь.

— Добре, сонечко, — відгукнувся він і підсунув мені тістечка. — Усе ніяк не можу викинути з голови того хлопця, принца. Дивний він. Спочатку дратував мене своєю настирливістю і відвертою дурістю, а ось зайшов попрощатися і просити вибачення за неприємності — і ніби нормально поговорили. Можливо, ще буде з нього пуття, а?

— Усяке може трапитися. — Я легенько ткнула ельфа в плече й підбадьорливо підморгнула.

— Порядок навели, треба радіти: юнацької дурості та безцільної метушні мені тільки не вистачало. — Гі вперто розглядав стіну. — Але ж ти диви, сумую: хлопець із таким завзяттям домагався моєї уваги! Уявляєш, примудрився знайти постачальника, у якого я замовляв шпильки й тіари для своїх клієнток, і наклав на них приворотні закляття для мене. Я-то спочатку й не помітив, у мене ж чудові захисні амулети. Потім уже додивився... Букети його теж... В хлопця таки є стиль і відчуття прекрасного. Мабуть, років за десять, коли він злегка порозумнішає і перебіситься, запрошу його на каву.