Глава 30.3

— Не розумію.

— Вкрадена магія, — люб'язно пояснив вампір. — Її ніхто не пожирав, її просто сховали всередину артефакту в концентрованому вигляді. А ось сам артефакт забрати не встигли — дракон завадив. Довелося кинути дорогоцінну здобич у непримітній ніші однієї з порожніх гостьових кімнат. Тільки не допомогло.

— Зачекай, тобто ви повернули її на місце?

— Із цим виникли складнощі, — зітхнув Стефан. — Сила запечатана такими замками, що відразу не відкрити. Сама розумієш, пакування енергії в крихітний обсяг загрожує наслідками. Трохи наплутаєш із векторами — і рвоне так, що каменя на камені не лишиться. Не столовою ж виделкою на колінах колупати таку складну конструкцію. Та й, чесно кажучи, не до того було. Твій сигнал ставав дедалі слабшим, і ми з Амадо трохи запанікували. Хотіли відкрити прицільний портал, але не вийшло. Ні з першого разу, ні з п'ятого. Тоді до нас дійшло, що, судячи з усього, ти під землею, де ні мої здібності, ні драконяче чуття не будуть підмогою. Шукати тебе в гном'ячих печерах наосліп — практично безнадійна ідея.

— Тому ви вирушили за Паулем?

— Так. Примчали до храму, восьминіг уже нервував, ніби точно знав, що ти в біді. Потім прихопили записку, з якої все почалося — і вже потім через портал, налаштований на максимальну близькість до тебе, вирушили шукати входи-виходи. 

Пауль тим часом радісно пискнув і вказав уперед. За поворотом сіріла бліда пляма, що швидко перетворилася на низький, але цілком прохідний лаз. 

— Хай буде світло! — у голосі Стефана відчувалося відверте полегшення.

Ми видерлися на поверхню і з захватом вдихнули свіже нічне повітря. Пахло квітами й вологою. До неба тягнулися величезні дерева, оповиті буйними ліанами, у високих заростях папоротей шаруділи й скреготали комахи, над головою розливався спів нічних птахів, лопотіли в темряві невидимі крила. І справді, не Нантанія з її зимовим величним спокоєм.

— Треба б Амадо покликати, а то він гадки не має, де ми вилізли. — Стефан вийняв із кишені невеличку коробочку, покрутив — до неба піднявся золотистий промінь.

— Що, він теж тут?

— Олено, ти мене слухала взагалі? Я ж не на руках сюди Пауля приніс. 

Я опустилася на коліна і поклала руку на голову восьминога.

— До речі, я ж не сказала спасибі. — Жовті оченята примружилися від задоволення. — За те, що не кинув і відшукав. Мені під землею зовсім не сподобалося.

— Пауль добре бачить, відчуває. Може знайти. Ти важлива для мене. Радий допомагати. Але ти сказала неправду, обіцяла приходити кожного другого дня. Ти не прийшла, — вперто буркнув монстр.

— Ох... — але ж він має рацію. — Вибач, будь ласка. Повір, ти теж дуже важливий для мене. 

— А можна мені тепер із тобою залишитися?

— Ну... — Я покосилася на крилату тінь, що затулила зірки. — Сама не знаю, але спробую домовитися. 

Амадо зробив коло над галявиною і почав зниження. Дракон у небі — чарівне все-таки видовище, хоча мені було абсолютно незрозуміло, як масивна туша з хвостом і крилами планувала протиснутися між деревами. Амадо ж ці дрібниці, схоже, не хвилювали. Коли до гілок залишалося не більш як десять метрів, він раптом вивернувся просто в повітрі, склав крила і впав униз. Мить — і на землю перед нами ступила вже людина. 

Далі сталася німа сцена в стилі класичного вестерну: стоїмо, переглядаємося і мовчимо. Але, що кумедно, перший погляд дракона дістався не мені, а Стефану. Багатозначний такий, сповнений вдячності, полегшення і... ревнощів? Ось тільки цього зараз не вистачає, чесно.

— Та ціла вона, ціла. Забилася, вимоталася, перенервувала, але життя і здоров'я поза небезпекою. Сам переконайся.

Вампір зробив широкий жест рукою, і яскраві зелені очі увіп'ялися в мене.

— Усе так. Але трохи збадьорливої магії не завадило б, — боязко попросила я.

— Чому відразу не сказала? — здивувався Стефан.

— А ти питав? — єхидно відгукнувся дракон, підходячи до мене впритул і огортаючи руки золотистим сяйвом. Приємне тепло прокотилося тілом, перевтома й тремтіння відступили.

— Взагалі-то в основному запитувала я, — заступилася за вампіра. — Прямо навіть шкода, що такі веселощі пропустила. Зате тепер можу точно сказати, що Бернарду не місце в палаці. 

— Навіть так? — вигнув брову дракон.

— Безумовно. І, якщо вже ми всі тут зібралися, дайте мені, нарешті, цю злощасну записку, трохи води й бутерброд, якщо є. А ще світло і десять хвилин тиші, я переклад зроблю, поки ви обміняєтеся новинами.

— Перерви — це не твоє, так? — зауважив Стеф, слухняно запалюючи крихітну кулю і пірнаючи в сумку. — Відпочити, підлікуватися, перевести дух. Поплакати там, кинутися в обійми рятівників? 

— А я й обійняла. Його. 

Якби Пауль був людиною з мого світу, точно б язика співрозмовникам показав, а так обмежився задоволеним вискалом. 

Чоловіки сперечатися не стали. Бутерброда, на жаль, ні в кого не знайшлося, банально в поспіху не подумали про їжу. Амадо задумливо озирнувся на всі боки й, кинувши недбале: «Дайте мені десять хвилин!» — зник у заростях.