Глава 29.1

— Я проведу.

— О боже, та досить вже! — обурилася я. — Я не військовополонена, аби всюди ходити в супроводі охорони. І не мале нерозумне дитя, яке пхає пальці в розетку. Не треба опікуватися моєю безпекою цілодобово, бо ви з Амадо от-от складете розклад чергувань. Вночі теж стоятимете біля ліжка й чатуватимете?

— Ні. Але...

— Тут на кожному кроці варта, лакеї, слуги й гості. А ти гаєш дорогоцінний час. Лети. Пів години вистачить?

— Думаю, так. Якщо коротким шляхом... — Він підійшов до вікна і відчинив стулки, але раптом обернувся. — Тільки будь обережна, ні на крок від дракона не відходь, гаразд?

— Впораюся, не маленька, — фиркнула я.

Вампір трохи завагався, потім кивнув, трансформувався і полетів геть. Я зачинила вікно, поправила фіранки, повернула на місце стільці, підняла книжку і раптом відчула, що пальці тремтять від хвилювання.

— Олено, зберися, — вимовила вголос. — І поводься спокійно. Адреналін у крові — це добре, але руки, що трясуться, — уже перебір.

Я присіла на підвіконня і заплющила очі. Як там Стефан казав? Глибокий вдих — раз, видих — два, вдих-видих, рівномірний рахунок, вдих-видих.

І одразу підскочила, як вжалена. Розрізнені факти раптово склалися в настільки очевидну і зрозумілу картину, що я мало не вилаялася від власної дурості. 

Розмова, підслухана на балу, дядько Одетти, що шепочеться про щось із літньою ельфійкою, обіцянка наступного разу провернути все як треба, стріла, пущена з-за спини... Фейрі ж чудові мисливці, так? Якщо маленька княжна вибиває всі десятки, то чому б її дядькові не володіти таким самим умінням? І князівство їхнє лежить не де-небудь, а між болотами, в яких водиться хижа нежить, і гаями ельфів, які недолюблюють Нантанію. Не знаю вже, до чого тут священні дуби й спалахи магії, але в тому, що чиїсь крильця надто виразно стирчать із цієї історії, вже не сумніваюся.

Треба терміново бігти до Амадо і все розповісти! Я підхопила довідник і кинулася до виходу, однак не встигла й кроку ступити за поріг, як з розгону влетіла в Бернарда, який з купою тек поспішав мені назустріч. Швидкість зіткнення виявилася пристойною, добродушний товстун відлетів на кілька кроків назад, папери оберемком здійнялися в повітря і, картинно кружляючи, осіли на підлогу.

— Гелено! — обурився старший розпорядник, згинаючись навпіл від несподіваного удару. — Акуратніше не можна?

— Вибачте! Не помітила вас. Зараз приберу. — Я квапливо згребла з підлоги аркуші, що розсипалися, і поклала їх на стіл. — Ще раз вибачте, часу обмаль. Що б це не було, я потім розсортую і наведу красу. 

— Ох, молодь, усе вам кортить кудись бігти! Що не день, то пригода. Світ біжиш рятувати, чи що? 

— В якомусь сенсі. — Я вирішила підтримати жартівливий тон, але Бернард несподівано напружився. 

— У якому такому сенсі? — уточнив він із дивною інтонацією. — Гелено, якщо це стосується безпеки відбору, то я маю знати.

І вперся в мене уважним поглядом. Такий я бачила в нього вперше: гострий, пронизливий, тривожний.

— Що ви, нічого серйозного, — постаралася посміхнутися безтурботно, але в грудях тривожно занило. — Мій особистий світ: поспішаю на побачення. — І попрямувала до дверей.

Однак Бернард із несподіваною моторністю випередив мене, відрізавши шлях до відступу. 

— Побачення посеред дня? З ким це? І куди подівся твій друг, ви ж разом пішли? Чому він так поспішно полетів?

— Справи, — знизала я плечима. — Викликали з храму. 

— І теж із питання безпеки? 

— Не знаю, він мені не звітує, — відрізала, не бажаючи продовжувати дивну розмову. — Пропустіть, будь ласка. Мені треба повернутися на стрільбище.

— До дракона поспішаєш? — Бернард раптово вийняв із кишені ключ, повернувся до мене спиною і зачинив двері на замок.

— Ви що робите? — сторопіла я. — Відкрийте негайно!

— Е, ні, Гелено. Здається мені, що відпускати тебе вже не можна, — зітхнув головний розпорядник, і на обличчі його застигла справжнісінька печаль. — Здогадалася-таки, правда?

— Про що? 

— Ти розумна дівчинка, сама мені скажи.

Я позадкувала, несила повірити власним очам і вухам. А Бернард знову поліз у кишеню і вийняв звідти мерехтливий кристал. 

— Ходиш під ручку з Амадо, шушукаєшся з вампіром. Чим ти їх так зацікавила, а дівчино? Мені ти здаєшся пересічною, такою, як сотні інших. Що в тобі такого особливого, якщо вони навіть переховування болотяної нежиті тобі пробачили? Ні скандалу не влаштували, ні показового арешту, наче це в порядку речей — тримати в шафі монстра.

— Звідки ви...

І не закінчила фразу й позадкувала. Останньому дурневі ясно, звідки він знав: сам підлаштував появу в моєму житті Пауля. Чорт, от же чорт! Це ж так просто, буквально на поверхні: хтось усередині палацу, хтось, хто має доступ до всіх приміщень і ключів, а до того ж розуміється на охоронних системах значно більше, ніж пересічний лакей і покоївка.

Бернард, який уважно спостерігав за мною, згідно кивнув, підтверджуючи підозри.

— Я ж кажу, вмієш міркувати. Коли хочеш.

Спина вперлася в проліт стіни біля вікна. Цікаво, якщо я вистрибну, то розіб'юся чи ні? Третій поверх, внизу кущі та сніг, шанси є. Якщо, звісно, я примудрюся вибити скло разом із рамою.

— Чого ви хочете? — запитала просто так, щоб виграти трохи часу на роздуми, але Бернард люб'язно відповів:

— Щоб ти мовчала. 

— Та легше легкого. Що б тут не відбувалося, я не дуже хочу втручатися в конфлікти. Майстре Фрогг, ви ж пам'ятаєте, що я з іншого світу? Мені діла немає до того, що і з ким ви не можете поділити. Дайте мені можливість піти — я зникну і буду жити тихо і мирно далеко від Нантанії.

— Вибач, дитинко. Я б і радий. Але... — Він винувато розвів руками. — Вирішую не я. 

Під склепіннями палацу завила сирена. Пронизливий звук змусив мене на мить притиснути руки до вух.

— Що це таке?

— Спрацювало охоронне закляття, — люб'язно пояснив Бернард. — Веселощі почалися. Шкода тільки, тобі знову доведеться пропустити все найцікавіше.