Глава 28.1

Стефан згорнув сорочку в рулон і поклав на крісло. 

— Хоча, Олено... — Він підійшов зовсім близько й обійняв мене за плечі. — Може, ну його? У храмі теж цікаво, магістр за тобою нагляне, перечекаєш там, не зійшовся світ клином на цьому відборі. Амадо все ж не дурний, хоча, як усі ящірки, зарозумілий і надмірно самовпевнений. Він упорається з розслідуванням, а потім, коли пил вляжеться, повернешся і... — Вампір трохи змішався. — Загалом, робитимеш, що хочеш. 

— Стефе... — Я підняла голову і натрапила на погляд, сповнений тривоги й сумнівів. — Розумієш, мені набридло ховатися від життя. 

— Розумію, — зітхнув він, а потім раптом торкнувся пасма, що вибилося з моєї зачіски, і дбайливо заправив його назад. Стільки ніжності було в цьому безневинному жесті, стільки турботи й ненав'язливого, але такого виразного бажання захистити, що я розгубилася. — І навіть розумію, наскільки це правильно. Але все одно переживаю, адже зовсім не обов'язково танцювати на лезі бритви, щоб помітити, який чудовий світ навколо. Боюся, ти кидаєшся з крайнощів у крайнощі й знову випускаєш із виду суть.

— І в чому ж вона?

— Суть у тому, щоб жити, а не виживати, — дуже серйозно відповів вампір. Він відпустив мене, посадив на диван, налив у чашку чай і прилаштувався поруч. —  Якщо ти хочеш жити, то це не проблема. А якщо ти хочеш жити, як хтось інший, то так, усе стає складно. Адже в кожного свій рецепт щастя. Взяти, наприклад, нашого спільного знайомого, Амадо. Він шукає пригод, слави, йому потрібна мета, яку можна досягти, якась вершина, куди не соромно піднятися. Магістру Неро життєво необхідно знати, що його відкриття і дослідження роблять чиєсь існування легшим і цікавішим. Він допомагає там, де інші безсилі, йому подобається запалювати вогники надії в чужих очах. Хтось щасливий тим, що ростить дітей і займається домашнім господарством, інші, як майстер Варден або Гвідо, досягають досконалості в ремеслі й пишаються своїми творіннями, навіть якщо вони недовговічні. І щось я не думаю, що ти з тих дівчат, яким конче необхідно відвідувати бали, конкурси та відбори наречених, нехай і в ролі організатора.

— А ти, Стефе? Що робить щасливим тебе?

Вампір легко усміхнувся і похитав головою.

— Не про мене йдеться. — Він легенько клацнув мене по носі. — А про тебе. Але, якщо я бачитиму, що ти щаслива і впевнена в тому, що йдеш правильною дорогою, то це стане гідною винагородою за всі клопоти. 

Він розвернувся і взяв мої долоні у свої. 

— Пообіцяй: якщо тобі знадобиться допомога, ти даси мені знати. 

— Стефе... — Я зашарілася, не знаючи, що сказати. — Ти не зобов'язаний витрачати на мене весь свій вільний час. Панькаєшся зі мною, як із нерозумною дитиною, а у тебе ж своє життя є, прагнення, турботи. 

— Хочу — і панькаюся, це моя справа. А ти просто пообіцяй, — вперто повторив він. 

— Гаразд, як скажеш: обіцяю! І от як мені вас, нелюдів, зрозуміти?

— Не головою. Розум сліпий, особливо коли боїться бачити. Відчувай.

Він нахилився і злегка торкнувся моїх губ рівно настільки, щоб наші подихи змішалися, щоб відчути тепло одне одного, але не більше. Це було так бентежно близько, настільки звабливо й разом з тим безневинно, що я завмерла, несила ні відсторонитися, ні подолати останній міліметр й торкнутися губ Стефана по-справжньому. Його очі спалахнули, але вже наступної миті Стеф залишив на моїй щоці теплий поцілунок і піднявся:

— Побачимося завтра, Олено!

І зник за дверима.

Від початку змагань я чекала чогось у дусі олімпійських ігор чи середньовічного лицарського турніру: урочистого підняття прапорів, гімнів чи співу менестрелів, ходи учасників. Уява вперто малювала трибуни, заповнені вболівальниками, панянок, що кидають надушені хустинки й букети квітів на поле бою, лицарів, готових демонструвати дива спритності й сили за право пов'язати стрічечку на кінчик списа, або, скажімо, на сагайдак зі стрілами.

Саме тому я без жодного сумніву влізла в улюблені штани й зручне взуття, натягнула під куртку подаровану Стефом сорочку і, наспівуючи під ніс «Послухайте повість минулих часів жив лицар відважний, ім'я йому Свіфт...», вирушила до спортсменів.

На полі вже щосили йшли веселощі: грала музика, метушилися зброєносці, Вільгельм на правах розпорядника сьогоднішнього дня допомагав суддям з останніми приготуваннями. Від строкатих вимпелів і гербів, що прикрасили луг, мерехтіло в очах, яскраве зимове сонце лагідно світило крізь прозорий купол, під ногами стелилася молода зелена трава. 

Вирази облич присутніх теж тішили розмаїттям: хтось хвилювався і переживав, хтось зосереджено перевіряв тятиву і пір'я стріл, хтось відверто красувався. Глядачі поважно прогулювалися обгородженою червоними мотузками частиною поля, благородні дами розбилися на групки й кидали палкі погляди на кавалерів. 

— Доброго ранку, Олено! Складеш компанію? — Амадо з'явився, як завжди, несподівано і запропонував мені руку.

— Доброго ранку! Ну як тут, спокійно?

— Поки що так. — Дракон виглядав абсолютно розслабленим, тільки очі видавали напругу: занадто вже зосереджено він спостерігав за навколишніми.

— Устигли все закінчити ввечері?

— Звичайно. Але поки що цілковита тиша.