Глава 26

— Повертатися треба, — мляво запропонувала я, хоча жодного ентузіазму від думки про те, що доведеться прийняти вертикальне положення, не відчувала. — І працювати. Мені — гостей розважати, решті — ловити змовників.

— Ти зараз серйозно? — уточнив Стефан. — Перша година ночі.

— Цілком. У мене контракт. І взагалі, «піти в туман» у розпал такого свята — це підставити весь колектив. Магістре, відкриєте портал? 

— Навіщо магію витрачати? Я так донесу, — хитнувся, встаючи, Амадо.

— О ні! Літати на драконах після такого стресу — погана ідея. А на п'яних драконах — двічі погана. 

— Голос розуму! — Стеф підняв палець угору. — Тут купа гостьових кімнат, місця всім вистачить. Усе одно бал уже пустили псу під хвіст, уранці повернемося.

— Ти-то куди зібрався? — поцікавився Неро.

— За компанію. Хочу майбутнє поле бою оглянути уважніше. Може, пару сигнальних заклинань залишу. Про всяк випадок. З дозволу служби безпеки, звісно.

— Приймається, — не стала викручуватися служба безпеки.

— До речі, Неро. — Я раптово згадала про свій список запитань. — А можете провести мені короткий мовний курс? Як узагалі місцеві говірки можуть накластися на мої знання з минулого життя?

— Можу, — злегка здивувався демон. — Усе дуже просто. Нантанійська наклалася у твоїй свідомості на рідну мову, оскільки вона стала першою, яку ти почула. Решта, скільки б їх не було, перетворюються на місцеві аналоги за тим самим принципом, тобто в порядку знайомства. А що?

— Та так. Цікаво. Я ж у своєму світі три мови знала. А тут чула розмови ними в місті, от учора на балу теж. Так дивно.

— Чому дивно? — підняв брову Амадо. — У нас десятки іноземних гостей.

— Дивно, що я досі не знаю, які це мови. Є у вас якийсь довідник? І з Паулем ми один одного чудово розуміємо, а це, судячи з усього, щось надзвичайне.

— Пауль із тобою ментально спілкується, сенсовими конструктами, а не словами. — Неро встав і почав ритися на книжкових полицях. — Взагалі-то це зручний спосіб долати мовний бар'єр, але навичка телепатії — сама по собі рідкісна, енергетично витратна і не належить до вроджених. Дракони — виняток, втілені стихії теж, іншим потрібні роки, а то й десятиліття навчання, які навряд чи були у твого друга. Це якщо забути, що до тебе взагалі ніхто не чув про контакти нежиті з розумними. Твій Пауль не такий простий, як здається.

Восьминіжок неспокійно засовався.

— Не хвилюйся, — заспокоїла я його. — Упевнена, цьому є логічне наукове пояснення. Можливо, ти просто новий вид? Стрибок еволюції?

— Він сам що про себе розповідає?

— Майже нічого не пам'ятає. Може, у нього від стресу провал у пам'яті?

— Або з його пам'яттю хтось попрацював. Болотні жителі вміють спеціально знищувати спогади. Ця здатність розвинулася в них як захисний механізм, а потім стала чудовим доповненням до навичок мисливців. Приміром, влізе необережний подорожній на болотах ногою в пастку — і забуде, звідки прийшов і де його дім, блукатиме болотами, втомиться, втратить пильність, тут йому і безславний кінець, а нежиті — здобич. І, що важливо, це навичка пасивна, тобто, накинув відбиток забуття на що завгодно — і сиди, чекай, коли спрацює.

— Тобто, накинути щось подібне на предмет теж можна? Приміром, на папір чи дошку. Торкнувся — і оп, дірка в пам'яті готова?

— Цілком.

— Ну, тоді хоча б зрозуміло, хто зіпсував нам розклад і чому ми всі дружно забули про підготовку бальної зали. Але от хто тобі спогади стер, а, диво ти моє?

Пауль тільки щупальцями розвів і картинно зітхнув.

— Що стосується мов, то довідника, на жаль, немає. — Демон закінчив інспекцію книжкової шафи. — Завтра в бібліотеці візьму і надішлю тобі. 

— Дякую!

— Мене інше цікавить. — Стефан, уважно дивлячись у жовті очі, нахилився ближче до монстра. — Ти до Олени випадково потрапив чи ні? 

Пауль невдоволено зашипів, проте все ж потягнув сіру кінцівку до обличчя вампіра. Стефан трохи напружився, але не відскочив, як минулого разу.

— Він так контакт встановлює, — пояснила я. — Дотиком. Потім розмовляє.

— Гаразд, іди сюди. — Вампір рішуче підхопив Пауля на руки. — Я теж трохи нежить і теж можу зжерти когось за гострої потреби. Якось порозуміємося, так, друже?

Пауль фиркнув, але слухняно торкнувся голови Стефа.

— Ти ховався, боявся, що зловлять, шукав, де безпечно, а тут раптово відчинені двері? — переклав для всіх вампір. — Олено, ти кімнату відкритою навстіж залишала?

— Ні, звісно, — розгублено протягнула я. — Навіть того вечора, коли Пауля спіймала, все було зачинено.

— А в кого ще є ключі?

— Гадки не маю, це ж палац. У покоївок, напевно, слуг, охорони.

— Усе правильно, — підтвердив Амадо. — Це ж гостьові покої, а не особисті. Виходить, хтось злякав твого Пауля, змусив шукати новий притулок, завбачливо залишив двері відчиненими, потім замкнув і повернув ключ на місце. Занадто складна схема, вам так не здається?