Глава 25.1

Амадо зробив ще один ковток і продовжив.

— До речі, не знаю, чия була ідея з артефактом, але реалізація незрівнянна. Хто його зробив?

Вампір зніяковіло кашлянув.

— Стефан зробив, — підтвердив мої здогадки магістр. — Він узагалі не такий нехлюй, яким іноді хоче здаватися. І так, погоджуся з Амадо, браслет вийшов цікавий. А головне — зроблений був швидко і дуже доречно.

— Ти? — Я повернулася до вампіра. — Чому не сказав одразу?

— А навіщо? — знизав плечима Стеф. — Працює — це головне. 

Амадо обдарував вампіра ревнивим поглядом, але все-таки трохи схилив голову на знак визнання його заслуг. 

— Таким чином, змушений розписатися в тому, що я ідіот. Мало того що йшов хибним слідом, ще й образив тебе підозрами.

— Ну, не вбив, уже дякую, — зітхнула я, розглядаючи дно келиха. 

Амадо сіпнувся, ніби його вдарили.

— Я б ніколи не підняв на тебе руку й нікому не дозволив, — у зелених очах промайнув біль. — Навіть якби ти виявився поглиначем, якось би викрутився, — додав він тихо. — Олена, будь ласка, дозволь пояснити.

— Що саме? — Вино в магістра й справді було гарне, я й не помітила, як тілом потекла незрозуміла легкість, а бажання висловитися стало абсолютно непереборним. Настільки, що навіть наявність свідків мене не збентежила. — Що ти вважав цілком припустимим пограти зі мною в залицяння, щоб перевірити мою реакцію? Чи ти з усіма підозрюваними в змові ширяєш ночами в зоряному небі? І це я вже про танець мовчу. О так, ще ти дуже мило зображував палку пристрасть сьогодні вранці, сумно тільки, що лише заради доступу до мого артефакту. 

Губи дракона стиснулися в тонку лінію.

— А що, коли я не прикидався? Раптом сам не планував ні той танець, ні все, що було після? І уяви, ти взагалі єдина, кому я дозволив злетіти на собі в небо без нагальної потреби. І єдина, з ким мені непереборно захотілося поділити радість такого польоту. 

Схоже, на дракона напій подіяв так само як і на мене. Принаймні спокій остаточно покинув Амадо: він схопився з місця, розстебнув мундир, наче той заважав дихати й рухатися, і почав міряти кабінет кроками.

— Та розкажи я колегам, що найбанальнішим чином захопився об'єктом розслідування, мене б на сміх підняли. Але, знаєш, зараз мені абсолютно байдуже, хто і що скаже. Тому що мені хотілося запросити тебе на той клятий танець. Всупереч здоровому глузду і всім правилам, забувши про власні підозри й недовіру. І про це я анітрохи не шкодую!

— Чудово. А про мене ти подумав? Про те, що відчуватиму я, коли все з'ясується? Чи я маю бути задоволена тим фактом, що ти зглянувся до моєї скромної й, без сумніву, негідної титулованого дракона персони? 

— Я зовсім не те хотів сказати, — сторопів Амадо.

— Але сказав. Мені ось цікаво, якби я була просто об'єктом розслідування, а не тим, хто симпатичний особисто тобі, примчав би ти сьогодні ввечері рятувати мене від Стефа?

Амадо завмер на хвилину, потім на його обличчі проступило розуміння.

— Так, — твердо відповів він. — Тому, що залишати тебе наодинці з нашими законами — несправедливо. Ти не знала правил гри й могла постраждати. Якби так сталося, я б себе не пробачив. Віриш ти чи ні, але це правда.

У кімнаті повисло важке мовчання. Чортів дракон! Наскільки було б простіше, якби всі твої вчинки виявилися облудою і маніпуляціями, а не прикрою плутаниною і грою почуттів.

— Олено, вибач мені, якщо зможеш. — Амадо, схоже, знайшов ту єдину фразу, яка остаточно вибила в мене ґрунт з-під ніг.

Стефан чомусь важко зітхнув, потягнувся до пляшки й допив її просто з горлечка. Магістр підбадьорливо поплескав його по спині, але вампір тільки головою хитнув і сумно посміхнувся. 

Я ж відставила келих убік і сховала червоне обличчя в долоні. Ненавидіти завжди простіше. Ображатися — ще легше. Відмахнутися від реальності, заборонивши собі відчувати те, що не вписується у звичні рамки — та не проблема. Цю навичку я вже відточила до досконалості. Якщо вчасно сховатися від того, що роздирає тебе на частини, то стаєш начебто вільним. Ще ефективніше — звалити на себе провину, повірити, що сам не правий, усе закономірно, й іншого ти не заслуговуєш. Але цього разу, пройшовшись, нехай і не з власної волі, самою крайкою над урвищем, я зрозуміла, що не хочу знову тікати й ховатися. Так, життя не ідеальне. Так, не всі вчинки мають однозначне трактування. Так, іноді доводиться відчувати щось, чому немає раціонального пояснення. А ще — чинити дивно і непослідовно під впливом емоцій, а не розуму. І далеко не завжди можна визначити, що є хибним, а що правильним.

Я ніколи не дозволяла собі прийняти подібну невизначеність невід'ємною складовою існування. А можливо, даремно. Чи не вона була тією частиною, яка перетворювала, образно кажучи, моє тривимірне життя на його двомірну подобу?

Артефакт слухняно спалахнув під моїми пальцями.

Тісне сплетіння ниток — золотих, червоних, зелених, синіх, бузкових, перекручених між собою, таких, що йдуть внапуск і паралельно, рівних і хвилястих, товстих і з волосинку завтовшки, — щільним клубком повільно крутилися над моєю рукою. 

Губ торкнулася крива усмішка. Так ось ти яке, життя. Суперечливе, дурне, нелогічне, сповнене сумнівів, страхів, надій, прагнень. Не те щоб зрозуміле, і перспективи в тебе туманні. Зате ти справжнє.