Глава 22.1

Повисла напружена тиша, але в цілому, попри абсурд того, що відбувалося, порада виявилася доречною. Серце просто вистрибувало з грудей, долоні спітніли, коліна дрібно тремтіли, а рівномірний рахунок допоміг трохи оговтатися. Картинка на екрані розпливлася і перебудувалася, тепер замість хаотичних плетінь з'явилася ціла система векторів, така собі тривимірна мережа з купою вузлів, ребер і чітко виражених осьових ліній. 

Вампір прошипів дещо, що віддалено нагадувало «та твою ж ...», виділив одну область зображення і взявся її збільшувати й деталізувати. Вівтар піді мною дрібно затремтів, у кутку екрана тривожно замиготіла червона зірочка.

— Стефе, не мовчи, будь ласка, — майже проскиглила я, розуміючи, що тиша і рівномірний гул зводять мене з розуму. — Це нормально? Вівтар не вибухне?

— Не повинен, — стримано-напружено відгукнувся він. — Але він зараз на максимальному навантаженні, не відволікай, треба швидко завершити цей цикл і піти в штатний режим, поки запобіжники не згоріли до біса.

Довелося запхати паніку якнайглибше й знову почати рахувати. Один... Вдих... Два... Видих. Поки що начебто нічого страшного не сталося, правильно? І далі все буде добре. А потім хтось нас помітить і зупинить це несанкціоноване безумство.

Не знаю, скільки це тривало, хвилину чи годину, але нарешті вібрації зникли, а картинка змінилася втретє, демонструючи складну систему площин неймовірної форми, що утворили химерну подобу тривимірного лабіринту. Поступово вираз крайньої напруги на обличчі вампіра змінився зосередженим спокоєм, а потім — полегшенням.

На мить Стеф підняв на мене очі.

— Неймовірно! Давай-но з вливанням перевіримо.

І знову зал наповнили кольорові спалахи й гудіння. Мене кидало то в жар, то в холод, по тілу часом пробігали легкі розряди струму, дихання зривалося. Одного разу я майже відключилася, так сильно запаморочилася голова. 

— Олено, не мовчи. — Вимогливий голос Стефа висмикнув мене з каламутної мряки не найприємніших відчуттів назад у реальність. — Як називалася вулиця, на якій ти жила у своєму світі? І який номер будинку.

— Квіткова, п'ятнадцять «А», квартира сорок шість. Яка різниця?

— Жодної, але якщо ти говориш, то значить, у свідомості. 

— Може, тобі ще й заспівати?

— Якщо хочеш.

— Пішов ти знаєш куди? Розумнику.

— Так. — Він задоволено відкинувся на спинку стільця і пройшовся п'ятірнею по пасмах. — Сам собі не вірю, але ще одна перевірка — і можна буде зітхнути спокійно.

Він встав і наблизився до вівтаря, підчепив чашу, підсунув її ближче до себе, вийняв із-за пояса кинджал.

— А на-нащо тоб-бі ножичок? Поклади на місце негайно!

— Ти виду крові боїшся? — поцікавився він, перехоплюючи моє зап'ястя. — Якщо так, то краще відвернися. 

— Не смій мене цим тикати! — Я забилася, відчайдушно намагаючись вирватися. — Це негігієнічно, неетично й взагалі, може, той кинджал брудний. Ти ж лікар, а як же дезинфекція?! Я забороняю, чуєш?

— Можу вкусити, — запропонував вампір цілком серйозно. 

— Збоченець! Маніяк! Садист!

— Ну, як знаєш. — Стеф спритно вколов мій вказівний палець самим кінчиком леза, зібрав кілька червоних крапель у чашу і повернув її в узголів'я вівтаря. — Ти хіба ніколи аналіз крові не здавала? Що у вас там з медициною в рідному світі, невже настільки відстала? В цьому разі, щоправда, все набагато складніше, та й сам апарат виглядає дещо архаїчно, зате результат стовідсотково правильний.

Я знесилено ткнулася потилицею в камінь і вилаялася вже без жодних оглядок на норми моралі. Нехай тільки випустить мене — все волосся видеру. І упокою. Не знаю — як, але упокою.

Але Стеф уважно спостерігав за тим, як пентаграма навколо вівтаря набирає яскравості й починає переливатися всіма кольорами веселки. Обличчя його зблідло від хвилювання, він навіть губи закусив і, здавалося, перестав дихати. Я з подивом зрозуміла, що вампір узяв мене за руку і стиснув пальці так, ніби намагався втримати на краю прірви.

Зелений, жовтий, помаранчевий, червоний... Криваві відблиски залили постать Стефа, перефарбували його обличчя і волосся, загасили світлі іскорки в очах. 

— Ну ж бо, ну... — простогнав він.

Пентаграма на мить завмерла, а потім неохоче потемніла, набула бузкового, синього, блакитного і, нарешті, білого кольору.

Стеф судомно видихнув, випустив мою долоню, обхопив себе руками, зігнувся навпіл, наче його у живіт вдарили, і сповз на підлогу до підніжжя вівтаря. Тиша, що настала в храмі, різала по вухах: ні зітхання, ні гудіння, навіть вогник ніде не клацнув. Я зрозуміла, що не можу вичавити із себе жодного слова. Серце билося, наче божевільне, натякаючи, що секунди продовжують летіти уперед як завжди, але для мене час розтягнувся й застиг, наче крапля скла у руках склодува.

А потім Стеф засміявся. 

Спочатку тихенько, але з кожною миттю дедалі виразніше й голосніше. 

— Так! Так! Так! Я знав!

Урочистий крик луною прокотився залою, відбився від склепінь, розсипався сотнею роздроблених звуків. Вампір схопився на ноги, підхопив мене, все ще безвольну і розгублену, і посадив. Обійняв, притулився носом до мого волосся, шумно вдихаючи запах, потім відсторонився і втупився на мене так, ніби бачив уперше. Щастя на його обличчі було таким безмірним, наче йому щойно скасували смертний вирок.