Глава 18.1

До кімнати я дісталася відносно спокійно, тільки пару покоївок злякала своїм екстравагантним виглядом. Увійшла до себе, зачинила двері та знесилено привалилася до них спиною. Голова злегка паморочилася, але трясти мене вже перестало. Вдалий початок дня, що вже сказати. Треба терміново прийняти душ і змінити одяг. Зачіска, макіяж — грець із ними, вмиюся, розчешуся — і все. А ввечері Мію попрошу, вона допоможе. Але спочатку — пояснення. Я відлипла від дверей і роззирнулася навколо: пусто, чисто, жодних катастроф. Пауль виявився на місці: спав, мирно згорнувшись клубком у темному кутку біля шафи.

— Вставай, чудовисько ти моє, — ніжно проворкувала я, витягаючи монстра на світ божий. — Ти мені дещо винен.

— А? — сонно кліпнув очима вихованець.

— Смачного хочеш? — Я помахала перед його мордочкою букетом, восьминіг одразу пожвавився й усміхнувся. — Ось і друзі твої теж! — рявкнула я, відсмикуючи магічний букет. — Якого біса мене щойно мало не зжерли? 

Пауль здригнувся, посмішку його наче вітром здуло, а в очах промайнув непідробний страх.

— І взагалі, попереджати треба, що палацом у незрозумілих кількостях вештаються твої друзі-товариші! — Лють і злість набирали обертів проти моєї волі. — Одна справа, коли ти на тістечка полюєш, але коли зубаста юрба полює на гостей фестивалю — це зовсім інше. І ти знав, знав, дрібний ти злодію! Як можна було про таке промовчати?!

— Я не знав, — насупився Пауль. — Тільки здогадувався. Чув розмови. Але не знав.

— Та що ти взагалі знаєш?

Восьминіг стиснувся винувато, підібрав щупальця, зітхнув.

— Мало. Вибач, будь ласка. 

— З мене вистачить. — Я відійшла до вікна і відчинила його, відчуваючи, що в голові паморочиться. Від холодного повітря трохи полегшало, але серце продовжило калатати, як навіжене. — Вимітайся звідси. Не хочу мати до цього жодного стосунку! Геть, поки варта тебе не знайшла.

Голову пронизав спалах болю, я зойкнула і сповзла на підлогу.

— Що з тобою? — Пауль стривожено кинувся до мене.

— Не підходь.

— Тобі погано. 

— А то я не помітила.

— Дай подивитися.

— Руки геть, вистачить мені на сьогодні слизьких щупалець. Твій родич уже мене обмацав.

Пауль застиг на місці.

— Він тебе торкався? Як це вийшло? — щось в інтонації восьминога змусило мене насторожитися.

— Я його схопила за ногу... лапу... мацак, чи як ви свої кінцівки називаєте? А потім він мене по обличчю вдарив... — перед очима попливли різноколірні плями, язик поважчав, слова давалися важко.

— Увімкни ось це. — Тоненьке сіре щупальце вказало на золотий ланцюжок на зап'ясті. — Треба побачити.

Артефакт? Він тут до чого? А втім, сил сперечатися не було абсолютно. Я активувала браслет і з подивом втупилася в майже чорно-білу картинку з наполовину знищеним плетінням, немов хтось відкусив від мене значний шматок, і тепер частина сиротливо обірваних ниток бовталася в повітрі. Так ось чому мені так погано!

— Він тебе випив. І продовжує пити. Дозволь допомогти, — наполегливо попросив Пауль, наближаючись до мене.

— Не підходь! — прошепотіла я, відчуваючи, як накочує паніка.

— Я не скривджу. — Зубаста паща розкрилася, оголюючи ряд трикутних зубів.

Світ затягнувся сірим серпанком й зрадливо захитався, навіть звуки змовкли. У полі зору залишилися тільки три жовті очі й довгий червоний язик. 

— Допоможіть! Хто-небудь! — мені здавалося, я кричала, але з губ зірвався тільки хрип.

— Допоможу.

І свідомість згасла остаточно.