Глава 17.1

Святковий ранок зустрів мене блакитним небом, яскравим сонячним світлом і запеклою лайкою Вардена фон Маела в коридорі. Я сонно потягнулася, не поспішаючи вибиратися з-під теплої ковдри. Нехай собі шумить, у мене сьогодні свято. І справжній бал, навіть якщо я спостерігатиму за ним збоку. А ще, можливо, найчарівніший вечір за все життя. 

Косі промені сонця пробили кімнату навиліт, за вікном кружляли ледь помітні іскорки інею, а в спальні так само неквапливо й спокійно плавали рідкісні пилинки. Вони то смішно зависали на одному місці, то починали повільний танець зі сходжень і спусків, золотом спалахуючи в променях сонця.

Поверх ковдри нахабно розвалився Пауль. Він мило сопів і злегка посмикував одним щупальцем, мабуть, додивлявся солодкий ранковий сон. Усе ж у мене не як у людей: і бал — не випускний, а весільний, та ще й чужий, і сукня — не сукня зовсім, а брючний костюм, і навіть замість кота або кімнатного песика ؙ— хижий восьминіг.

І що з того, якщо я абсолютно щаслива саме за такого розкладу? Кумедно, з яких дрібниць і дивацтв може складатися загальна картина. Я блаженно примружилася, ліниво спостерігаючи за грою світла крізь напівопущені вії. Годинник пробив сьому ранку. Вставати треба. Напевно. Та ні, точно треба. 

Гучний стукіт у двері змусив мене і Пауля підстрибнути. Монстрик миттєво кинувся під ліжко. Правильно, спочатку конспірація, а потім розбиратися будемо, хто там ломиться і з чим.

— Входьте! — милостиво дозволила я, переконавшись, що останні щупальця втягнулися під покривало.

— Ти що...

— ...досі...

— ... спиш?

Прощебетали фейрі, влетівши в кімнату і зависнувши під стелею. І несподівано видали хором:

— Вставай, ледарко! Час веселитися!

Мене зачісували, вбирали, прикрашали й приводили в парадний вигляд у шість рук. 

Через сорок хвилин зборів я готова була перепрошувати перед усіма фотомоделями, акторками, дружинами дипломатів та іншими панянками, які через професію або обставини щодня змушені вкладати у свій зовнішній вигляд стільки сил і енергії. Та мені річний звіт, напевно, було б легше скласти, ніж простояти нерухомо і не моргаючи, поки Тія займалася моїм макіяжем, а Лія — зачіскою.

— А може, не треба так старатися? Ну, справді, дівчатка. Я ж не головна дійова особа цієї фантасмагорії. 

— Ти сьогодні...

— ...представник...

— ... Нантанійського двору.

— Треба мати відповідний вигляд!

— Може, притрусити якимось магічним пилком, що відводить очі, щоб до вечора протрималося — і все? 

— Ні! — хором відгукнулися сестри Афлуї. 

— Магію такого типу дії служба безпеки одразу розпізнає і знешкодить, — люб'язно пояснила Лія.

— Терпи, — наказала Тія.

— І не ворушись, — добила Мія.

Утім, коли мені дали спокій і розвернули до дзеркала, можна було тільки захоплено ахнути й завмерти. Здавалося, що дівчатка нічого й не змінили в моїй зовнішності, але очі сяяли блакиттю, щоки — ненав'язливим рум'янцем, офіційна зачіска підкреслила лінію вилиць, шкіра засяяла перловим блиском. Стриманий і елегантний костюм перетворив мене на бізнес-леді з обкладинки глянцевого журналу.

— Магія, та й годі.

«Немає магії, — подумки прокоментував Пауль моє припущення. І додав сумно. — Принеси щось, гаразд? Смачне. Ти обіцяла».

— Ага, — відгукнулася я не до ладу, усе ще милуючись відображенням. 

— Час, красуні, час, — поквапив нас Гвідо. Він, як завжди елегантний й ідеальний до зубовного скреготу, заглянув буквально на хвилину, прискіпливо оглянув мене, наказовим жестом змусив покрутитися навколо своєї осі. — Розумниці, крихітки. Ну що, готові до відкриття сезону?

Ми переглянулися, обмінявшись усмішками:

— Готові!

— Тоді за мною!

— Нічого собі! — присвиснула я, переступивши поріг оранжереї. 

Сказати, що зимовий сад перетворився стараннями Вірен — це нічого не сказати. Гірлянди квітів, неймовірної форми арки, сплетені з живих рослин, цілі квіткові картини, що переливаються всіма відтінками жовтого, червоного, рожевого і блакитного. Хоча брешу, домінував все ж білий колір, мабуть, щоб підкреслити тематику свята. Серед усього цього тягнулися рівні ряди сидінь для гостей. 

Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, звідки лунає ніжний передзвін, і зрозуміла, що серед гілок розгойдуються тоненькі кришталеві трубочки, які співають у легких потоках повітря не гірше за дзвіночки. Сонячне світло дробилося й іскрило в струменях фонтанів, яких тут раніше точно не було. Не інакше, Кассарі постаралася. Над головами пурхали десятки метеликів і дрібних співочих птахів. 

— Теж милуєтеся? — поцікавився за моєю спиною голос з оксамитовими нотками. — Сам не очікував, що скажу таке, але я недооцінював магію дріад. Подумати тільки: тут усе живе, дихає, росте. Досконала ідеальна краса. 

— У житті такого не бачила. — Я заворожено ковзнула поглядом по величезній ошатній галявині й повернулася до Амадо. — Доброго вам ранку.