Глава 16.2

— Дурниці! — обурилася я. — У кого б?

— Та хоча б у те нечесане неподобство, що хвилину тому ледь не збило мене з ніг у коридорі — так поспішало геть. Або в крилату вогнедишну ящірку, що позавчора всім заважала спати своїми польотами. Та й не піддатися моїй чарівності в тебе не було шансів, лапуля! — підморгнув він лукаво, підхоплюючи мене за талію й спритно розвертаючи навколо осі впевненим танцювальним рухом.

— Відпусти, — пискнула я, жартівливо відштовхуючи ельфа. — Ти точно не мого польоту пташка! Точніше я — не твого. Словом, на неперевершеного Гвідо Флоеріно я навіть не зазіхатиму, мені б кого простіше: принца там, чи короля.

— О, так. — Гі картинно відкинув на спину розкішне волосся, смикнув приталену курточку і розправив плечі. — До того ж моє серце не так-то легко підкорити! То в кого закохалася?

Я завагалася. Гвідо точно мене не засудить, якщо розповім, хоча, мабуть, це такі дурниці, що навіть соромно час на них витрачати.

— Зрозумі-і-іленько, — протягнув він, не дочекавшись відповіді. — Сама ще не вирішила, у кого. Ну що ж, так теж буває, кицюню, і дуже часто. Головне, не забувай дивитися тут. — Він торкнувся чола. — І тут. — Долоня лягла на груди точно навпроти серця. Прислухайся уважно, адже в таких справах потрібно зрозуміти, що потрібно саме тобі, а не комусь іншому.

— Господи, складно-то як усе! — простогнала я. — Гвідо, ну от сам диви: де я, а де кохання, а? Взяти хоч вампірів, хоч драконів. Вони ж живуть не перший десяток і, впевнена, не першу сотню років. А я — дрібна людинка, ледь молоко на губах обсохло по їхнім міркам. Ну чим я можу здивувати мудрого, досвідченого чоловіка, який бачив дівчат на виданні більше, ніж я — снігу?

— Та як сказати... — Гвідо влаштувався в крісло і закинув ногу за ногу. — Тут чималу роль відіграє випадковість, характер, симпатії, харизма. Іскра. Ось Мірабель теж молоденька і начебто теж не збиралася закохувати в себе Ральфа, до речі, теж через упередження щодо віку драконів. А бачиш, як вийшло: проста торгово-дипломатична місія закінчилася вельми щасливим шлюбом.

— Зачекай. — Я жестом показала, що потрібна пауза. — Чоловік нашої принцеси — дракон? 

— А то! Ще і який! — Гвідо окинув мене поблажливим поглядом. — Він із молодшої гілки панівного дому, тому й осів тут, в Аквінці, як офіційний представник свого двоюрідного дядечка-короля. У Ральфа дивовижне чуття на золото, а ми ж один із найбільших торгових вузлів континенту. Так він, бач, знайшов свій особистий скарб, одружився, вже сина має. А одразу після весілля з Мірабель і брата свого молодшого сюди заманив. Щоправда, Амадо той ще подарунок, вештався по всьому континенту в юності — задирака, дуелянт, з найманцями тягався і навіть у розбійних бандах перебував. Знайомства у нього були не найприйнятніші для нащадка знатного роду. Але зате і систему безпеки він налагодив відмінну, так би мовити, досвідченим поглядом зсередини оцінив дірки й загрози. Підсумок: за останні два роки в Нантанії не було жодного випадку нападу на торгові каравани, жодного серйозного розкрадання або пограбування. А наймані загони, які муштрує наш чорнолускатий знайомий, не мають аналогів по всіх королівствах. Хіба ти не знала?

Довелося заперечно похитати головою, визнаючи своє невігластво. То он як виходить! Амадо, виявляється, молодший двоюрідний племінник правителя драконів, родич королівської родини Нантанії. А я йому на спину лазила, за гребінь хапала, не кажучи вже про відтоптані ноги. Напевно, все ж розсудливіше триматися трохи далі від таких екземплярів. 

— А Стефан? Ти про нього щось знаєш? — запитала я, уже передчуваючи чергову іскрометну історію. 

— Ні, анітрішки, — розчарував мене Гвідо. — Я взагалі про працівників храму чув мало, тільки те, що збирають там видатних за магічними здібностями хлопців та дівчат, а потім вони проходять довге й серйозне навчання. Тож сильно підозрюю, що той вампірчик клеїть дурня суто задля розваги й дурнем не є в жодному разі. Але краще розпитай свого друга магістра. Якщо він, звісно, захоче розмовляти на сердечні теми. А ще краще — самого Стефана.

— Незручно якось допитувати, — знизала я плечима.

— Не більш незручно, ніж збирати плітки або вигадувати. Втім, як знаєш. — Ельф піднявся. — Але найголовніше, ти до себе прислухатися не забувай. І останнє, але чи не найважливіше: не здумай втекти завтра з балу. Зрозуміла мене? — Він зробив грізну міну.

— Не втечу.

— Ось і розумниця. Усе простіше, ніж здається. Головне у цій справі — почати. Ти вже цілком доросла, в тебе можуть бути потреби й ментальні, і... ну... фізіологічні, як у всякої дорослої жінки в оточенні таких кавалерів Тож пора б перестати боятися самої себе і своїх інстинктів.

— Гвідо, ти начебто у справах поспішав, ні? — знов зашарілася я.

— Зрозумів-зрозумів. — Він усміхнувся і попрямував до дверей. — Але все одно подумай, курчатко, над словами досвідченого мудрого ельфа!