Глава 16

Ніч, попри примирення з совістю, я провела погано. Крутилася, просиналася, ніяк не могла розслабитися. Пауль поводився мирно, не шумів, зжерти не намагався, але сумніви в правильності та адекватності прийнятого рішення вперто не давали мені спокою. Закономірним ранковим підсумком став натяк від артефакту: треба більше спати. 

День минув у дрібній метушні, але після обіду мене відшукав Бернард.

— Там до тебе гості. Знову той кумедний молодий чоловік прийшов.

— Стефан? Влетів через вікно?

— Та ні, цього разу ногами прийшов, по-людськи. І у двері постукав. Чекає на тебе в залі нарад. 

Цього разу вампір був спокійний, стриманий і навіть галантно вклонився на знак привітання.

— Здрастуй.

— Добрий день. Чим зобов'язана? У мене часу немає на дурні жарти.

— Олено, вислухай, благаю. — Він примирливо підняв руки. — Я прийшов просити вибачення.

— Та невже?

— Саме так. Був неправий. Витівка не вдалася і взагалі виявилася недоречною. Мені страшенно ніяково, що я тебе довів до сліз. Вибач, будь ласка.

Я вдивилася в Стефана, але ні, жодного грама іронії, прихованих веселощів чи єхидства не було ні в його словах, ні у виразі обличчя.

— Гаразд. Припустимо. Насправді я сама не знаю, що на мене найшло, уява від ваших магічних реалій розігралася. Вибач, що накричала.

— Забули, — задоволено посміхнувся вампір. — Всяке буває. Але я не з порожніми руками. Приніс невелику модифікацію для твого артефакту.

Заснулі було підозри заворушилися з новою силою. О ні, вдруге ви мене на це не купите, пане ікластий. Я залишилася стояти біля дверей, склавши руки на грудях.

— Клянуся, нічого такого, — запевнив Стеф. — Невелика, але досить стійка ілюзія зміни зовнішнього вигляду.

— Це ще навіщо?

— Щоб не привертати до браслета зайвої уваги й не пояснювати всім зустрічним-поперечним, що ти абсолютно вільна. Але, якщо хочеш, можеш нічого не змінювати. І навіть говорити, що я його тобі подарував. Я не проти. — Ікласта усмішка стала ширшою, ось тільки сіро-блакитні очі вампіра залишилися абсолютно серйозними, наче власний жарт здався йому злегка гірким.

— І не мрій. До того ж навряд чи у вас заведено дарувати подарунки піддослідним кроликам. — Я показово скривилася. 

— Ти не кролик, — заперечив Стеф. — І вже тим більше для мене. Ти... 

Він зупинився на півслові, ніби бовкнув зайвого. Незграбно повів плечем, складені за спиною крила ворухнулися, а в мене промайнула безглузда думка, що хочеться їх помацати. Тільки уточнити в когось, чи пристойно це взагалі. Хто його зна, той вампірський етикет.

— То що, будеш дивитися? — запитав він абсолютно буденним тоном.

— Так. Досить мені привітань сестер Афлуї та Жакетти Бріс. — Я обережно наблизилася до вампіра. — Але май на увазі, довіри до тебе в мене ні на гріш.

— Я вже зрозумів, — сумно зітхнув Стеф і розтріпав і без того розпатлану зачіску. — Навіть сперечатися не буду, є причини. Але цього разу й справді без сюрпризів. Можна?

Його пальці акуратно обхопили моє зап'ястя. Кумедно, попри те, що формально вампіри належать до вищої нежиті, руки Стефа були теплими й приємними. Живими. Мені завжди здавалося, що упирі, зомбі та інші напівмерці з наших казок мають пахнути сирою землею, пліснявою або ще чимось таким загробно-потойбічним. А від Стефа линув ледь відчутний аромат трав. І свіжого повітря, наче нещодавно пройшла гроза, і все навкруги просочилося вологою й озоном. Я придушила гостре допитливе бажання підійти ще на півкроку ближче і зосередилася на поясненнях вампіра. 

— Захочеш повернути колишній вигляд — просто зніми ось це. — Він намотав кілька витків щільного шкіряного шнурка поверх золотого обідка.

— Поки що маскування, якщо чесно, не дуже переконливе. — Я струснула рукою. — Виглядає так, ніби я в хіпі подалася.

— Хто такі хіпі?

— Рух такий у моєму світі: «ні» війні, «так» квітам, коханню, природі. Одягалися вони дивно. І теж віддавали перевагу екоматеріалам, тасьмам і браслетикам.

На обличчі вампіра відбилася глибока зацікавленість, і я подумки відвісила собі ляпаса. Знайшла кому розповідати про іншосвітні звичаї. Зараз у Стефані прокинеться вчений, і пиши пропало.

— Не звертай уваги, це просто вдале порівняння, — зупинила я його перш ніж посипалися уточнювальні запитання. — То що з цією красою робити?

— Активувати. Подумки. Поклади руку поверх шнурка, заплющ очі й чітко уяви собі новий зовнішній вигляд браслета. Щойно сформується точний образ, дозволь йому перетекти в артефакт. Якщо можна пораду, то нехай це буде щось, схоже на звичайний ювелірний виріб, їх тут часто носять.

— Що, просто подумки наказати, і воно мене послухається?

— Звичайно, — усміхнувся вампір. — Даремно я півночі його на тебе налаштовував, чи що?

Я заплющила очі, старанно перебираючи в голові прикраси, що зустрічалися раніше. Так. Нехай буде щось скромне і непримітне, простий ланцюжок із плоских зірочок. Ну, може, з ошатною насічкою. Зображення поступово вималювалося перед уявним поглядом, а потім під пальцями потеплішало й почало поколювати.