Глава 15.1

Восьминіг підстрибнув від несподіванки й кинувся до мене з блискавичною швидкістю. Підлетів, вчепився всіма щупальцями в ногу, сховався ззаду. Мене на мить охопив моторошний, липкий страх: раптом це чудо заразне, отруйне або скажене? Та звірятко, на дотик несподівано легке і тепле, саме тремтіло від переляку.

Напівпрозора кінцівка потягнулася вгору і легенько торкнулася моєї голови. Теж телепат?

— Не віддавай! — пролетів у думках тремтячий, я б сказала, дитячий голосок. Жовті очі стали абсолютно круглими, у них плескалася паніка. — Уб'ють! 

— Хто вб'є? Кому віддавати? 

— Не віддавай, — повторило створіння, втиснулося в мої ноги й навіть у розмірі, здається, зменшилося. — Будь ласка! Вони не повинні бачити. Не повинні знати.

Стукіт повторився.

— Леді Гелено, — долинуло приглушене з-за дверей. — Я від Жакетти Бріс. З посилкою. Ви у себе?

— Гей, як тебе там. Відпусти. Це від кравчині. Їй до тебе діла немає. Відійди в куточок, а ще краще — під ліжко сховайся. Заберу сукні — і поговоримо нормально, добре?

Восьминіг кинув на мене сповнений паніки погляд, але щупальця розтиснув і побіг димчастою тінню, куди було сказано. 

— Леді Гелено?

Іду вже. Не тарабань. Я відчинила двері. 

— Вибачте, була у ванній. — Я зняла рушник із голови й поправила наспіх зав'язаний халат.

— Для вас — з найкращими побажаннями! — Дівчина впурхнула в спальню і поставила на підлогу цілу башточку з коробок, великих і маленьких. — Приміряйте. Якщо що, спускайтеся до нас, поправимо. Але в метреси око досвідчене, тож, думаю, буде ідеально.

— Передайте Жакетті мою гарячу подяку! А Гвідо я сама завтра скажу.

— Ага. — Дівчина зацікавленим поглядом окинула розгром, що панував у кімнаті. — А, вибачте за цікавість, у вас усе гаразд? Мерзлякувато, і килим, здається, промок наскрізь. Може, прислати когось прибрати?

Під ліжком ледь чутно зашипіло.

— Ні-ні, дякую. Розлила графин із водою... випадково. Просохне. А приберуть нехай завтра. Дуже втомилася, хочу лягти спати раніше, — збрехала я.

— Ну, як скажете. Доброї ночі!

— Дякую, і вам — теж.

Щойно двері за посильною зачинилися, я повернулася до ліжка.

— А тепер вилазь, давай. І поясни по-людськи, що тут узагалі відбувається?

Монстрик слухняно виліз зі схованки й сів на килим, обмилувавши найсиріше місце. 

— Ти тепер можеш зі мною спілкуватися подумки? — уточнила я, влаштовуючись у дивом уцілілому від снігу кріслі. — Як це у вас виходить у цьому світі?

— Не знаю. Знаю — торкнутися. Потім говорити. Деякі чують.

— Але не всі?

Кивок.

— Гаразд. І як давно ти тут ховаєшся? 

— Сонце сходило стільки разів, — три сіренькі щупальця витягнулися до мене. Чудово, а то я серйозно почала підозрювати себе в божевіллі та галюцинаціях.

— Мене звати Олена. А тебе? І чому ти ховаєшся? 

Восьминіг зам'явся, явно не знаючи, як відповісти.

— Немає імені. Нема звати, — нарешті видав він. — Навіщо? Нас ніхто не кличе. Ми — злі. Треба шукати їжу. Ми полюємо, на нас теж.

— А ти, бува, на носові хустинки та капелюхи не полював по інших кімнатах?

— Так. Шукав. Смачне, поживне. Щоб жити. Я не хочу робити так, як ті, інші.

— Хто «інші»?

Але монстрик промовчав. Насупився, щупальці втягнув, згорбився.

— Гаразд, — довелося визнати, що я зовсім нічого не розумію. — І що нам обом тепер робити? 

— Можна залишитися? — істота дивилася на мене жалібно і пронизливо. — Не заподію тобі зла. Вже не заподіяла. Ти добра. Тільки не кажи нікому.

— Ну... — настала моя черга зніяковіти. — Не зрозумій неправильно, але це навіть не зовсім моя кімната. Я тут живу і працюю, причому тимчасово. Найманий працівник за контрактом. Навряд чи мені можна заводити домашніх тварин, та до того ж якихось незрозумілих, які крадуть чужі речі.

— Я не тварина!

— А хто?

— Не знаю. — Восьминіг задумався. 

— Слухай, так справа не піде. Я не можу взяти тебе під опіку, годувати-поїти невідомо чим. Може, ти пошукаєш іншого покровителя? Який знає про цей світ трохи більше.

— Уб'ють. Таких, як я, ніхто не любить.

— Чому? 

— Нам треба їсти. Багато їсти. Поживно, сильно. Але я хочу інакше. Не віддавай мене. Не кажи.

— Та не віддаю я тебе нікому, і ніхто тебе не вб'є, — обурилася я. — Красти, звісно, погано. Особливо, якщо на кухні у майстра Вардена, то подвійно небезпечно. Неподобства з холодильними установками вчора — твоїх лап справа? Я так і подумала. Добре, що тобі сковорідкою не дісталося чи качалкою. Але взагалі-то, постояти в кутку за те, що ти навів тут бардак і наморозив кімнату, точно не зашкодило б.

— Я можу в кутку, — радісно закивало це зубасте створіння. — Можу навіть жити там, якщо хочеш. Я не чіпатиму. Чесно.