Глава 15

Сьогодні ми з Мірабель за всіх віддувалися удвох. Бернард помчав допомагати з танцювальною залою, Амадо заскочив буквально на пів години, обдарувавши нас сліпучою усмішкою, а потім перепросив і, залишивши замість себе когось із рядових заступників, зник «у зовсім невідкладних справах». Зате ввечері Вірен запевнила нас, що служба безпеки дала добро й остаточно запечатала оранжерею до відкриття. Ну, хоч тут без промахів.

До кінця дня я призвичаїлася вимовляти короткі привітальні промови не гірше за Мірабель. Принцеса дивилася на мене зі схваленням і вдячністю, все ж проговорити десяток годин поспіль — це не жарт. 

— Усі в зборі, — не без гордості я підколола в теку завірений список запрошених. — Ми молодці. День на «відпочити перед балом» ми заслуговуємо, як думаєш?

— Це навряд чи. — Мірабель злодійкувато озирнулася, потім швиденько роззулася і сховала туфлі в коробку з-під перепусток. — Блаженство, — простогнала вона, босоніж переминаючись на місці. 

— Ах ось чому ти сьогодні в сукні до підлоги!

— Маскування і хитрість — найважливіші навички в житті знатної леді. Ти не уявляєш, як багато дам уже в середині балу перевзуються в капці. Тільки Гвідо не кажи, у нього серце не витримає.

Ми зібрали папери, буклети та інші привітальні сувенірчики в кілька коробок і найнахабнішим чином спихнули весь цей мотлох парі лакеїв.

— Ти з нами вечеряєш? — поцікавилася я в Мірабель.

— Ні, піду до себе, а то скоро забуду, як чоловік виглядає. А в тебе є плани на вечір?

— Книжки почитати, — знизала плечима. — Я магістрові одну з них повернути маю, думаю, після балу — саме час.

— Упевнена, що не хочеш прогулятися й розвіятися? 

— Надто втомилася від кількості спілкування... Думаю, вечір мовчки під теплою ковдрою — це те, що мені потрібно.

Слава богу, сьогодні обійшлося без авралів, накладок і несподіванок, а тому Бернард справді відпустив усю команду відпочивати. Вірен і Кассарі, щоправда, хитро переморгувалися весь вечір і, прихопивши для вірності сестер Афлуї, втекли в напрямку однієї з найзнаменитіших міських таверн. Мене кликали, але я не пішла. Не захотіла. 

Зате на гном'ячу кухню зазирнула й отримала від шефа повну тацю випічки, солодку каву, глечик вершків і ще з десяток крихітних тістечок. «Дегустаційний набір», — як висловився Варден. З такими темпами я в бальне вбрання не влізу.

Спальня зустріла мене бардаком і свинством. Як інакше можна назвати навстіж відчинене вікно і сніг, що запорошив підвіконня, стіл, крісло і килим? Зрозуміло, камін давно прогорів, кімната охолола, ніякого тобі затишку і спокою.

Лаючись крізь зуби, я прилаштувала тацю на ліжко і закрила стулки, що мірно погойдувалися від протягу. Ручка на рамі з виразним клацанням зафіксувала замок. Дивно. Такий простим поривом вітру не відкрити. Я навіть посмикала: міцно. Може, знову покоївка заходила, вирішила провітрити й забула через неуважність? Не щастить мені з ними, право. Або?..

Артефакт слухняно розгорнув картинку. Зображення було не найяскравішим, але й не тьмяним. Світні ниточки залишилися на своїх місцях, мені навіть здалося, що я бачу кілька нових, тонких, немов волосинки, зате досить довгих, аби окреслити сферу, отже це не магічні невдачі. Нічого не розумію, дивне якесь почуття гумору у цього світу.

Сяк-так прибравши сніг із поверхонь і розтопивши камін, я в нерішучості застигла посеред кімнати. Холодно ж, жах, і під ковдрою, напевно, в тому числі. Нехай нагріється, а я поки що у ванній поплаваю. 

Гаряча вода розслабила і повернула мене до практичних думок. Цікаво, якщо тут є платні артефакти для телепортів, може, знайдуться якісь аналоги для польотів? Складні крила або хоча б левітаційні пристрої. Амадо мав рацію, один єдиний політ здатний змінити багато чого. При одному тільки спогаді про свист вітру і сяйво зірок я блаженно заплющила очі. Добре б самій стати драконом. Дивитися на світ зверху вниз, бути вільною, сильною, безстрашною! Посміявшись над цією зухвалою думкою, я загорнулася в халат і вирушила дегустувати каву з солодощами.

Ось тільки солодощів на таці не було. Жодної, навіть найменшої. Замість них по підлозі тягнувся довгий слід із крихт і крему. 

Та ви знущаєтеся, чи що? Я автоматично підійшла до дверцят шафи, біля яких переривався слід, і відчинила їх, не подумавши, що, власне, збираюся там побачити та чи не варто покликати когось більш тямущого в крадіжках.

З темряви на мене дивилися три переляканих жовтих ока. Вони моргнули, примружилися — і раптом кинулися навтьоки. 

Прямо через мене. Напролом.

Щось, схоже на восьминога, тільки з величезною зубастою пащею, переливчасто-сіре і трохи димчасте за структурою, кинулося мені в ноги, змусивши з вереском відскочити назад. Однак «невідоме звірятко» злякалося мого маневру не менше, ніж я — його самого. І заметушилося по кімнаті, відчайдушно шукаючи, де сховатися. 

Ось його сірі щупальця зачепилися за крісло, підкинули кругле тільце вище. Мить — звірятко забралося на підвіконня і потягнулося до ручки.

— Не смій відчиняти, виродку! — підстрибнула я, кидаючись уперед. — Тільки-но кімната нагрілася! 

Восьминіг здригнувся і рвонув в дальній кут, збивши дорогою стілець і ледь не стягнувши покривало з ліжка.