Глава 14

Як не дивно, вранці я прокинулася бадьора і весела, давно не почувалася такою живою і повною сил. Швидко скупалася, переодяглася, спорудила якусь подобу зачіски й поспішила до колег. 

— Ти...

— ...сьогодні...

— ... світишся! — привітали мене сестри Афлуї.

Я пошукала очима своє відображення у відполірованій поверхні шафи. Та ні начебто, все в нормі. 

— Не в прямому сенсі, — усміхнулася Кассарі. — Відпочинок пішов на користь?

— Кому це він шкодив? — відповіла за мене Вірен. — Пані та панове, не знаю, у кого як, а в мене справ по горло. Побачимося за обідом. Можливо, тобто сподіваюся, якщо пощастить.

— А в нас із тобою ще півгодини вільного часу, гості прибудуть о десятій ранку, — подала голос Мірабель. Виглядала вона не виспаною і похмурою.

— Чудово! А ти в порядку? 

— Усе в межах норми. Вікової. — Принцеса відчайдушно позіхнула, прикривши рот долонькою. — У сина зубки ріжуться, проплакав півночі. До няньок не хоче, до бабусі не хоче, навіть до тата не йде. Тільки в мене на ручках дрімає, та й то, якщо його качати постійно. Боги, у мене спина відвалюється і плечі. І спала я, сидячи, години три-чотири в кращому разі.

— У-у-у-у. Складно. А у вас немає якихось знеболювальних заклять для малюків на такий випадок?

— Звісно, ні, це ж діти, у них імунітет до магії до двох років, поки говорити не навчаться. 

— Серйозно?

— Ага. Нічого їх не бере: ні прокляття, ні привороти, ні побутові заклинання. Це щось на кшталт еволюційного захисного механізму, інакше, уявляєш, що можна було б накоїти? Не зі зла, суто від перевтоми й нестачі сну.

Якщо чесно, то уявляла я не дуже, але розвивати тему не стала, і так видно, що Мірабель зараз потрібна гаряча кава, а не розмови.

— А на тебе чари діють? — зацікавлено уточнила я. — Підбадьорливі, тонізуючі...

— Так, але, на жаль, втому жодним закляттям не прибереш. Добре хоч із примірками та гардеробом заздалегідь розібралася. — Мірабель ковзнула поглядом по іменах у списку. — А ти? Уже вирішила, у чому на церемонію відкриття йдеш?

— Та яка різниця, — я відмахнулася. — Для офіційної частини в мене в гардеробі блузка ошатна лежить, із мереживом, цілком нічого, скромна й непомітна. А що до решти... Я ж танцювати не збираюся, а під стіночкою постояти можна в чому завгодно.

Сонливість із Мірабель як вітром здуло. 

— Сукня бальна потрібна, це факт. У нас мало протокольних заходів, але відкриття — якраз один із них.

Уявивши собі середньовічну конструкцію з корсетом і криноліном, рюшами й бантами, я внутрішньо насторожилася. Був у мене вже досвід перед випускним вечором у школі. Мама мріяла, щоб ми придбали щось у дусі «я — наречена!» Продавчиня в салоні розливалася солов'єм, затягуючи на мені біло-рожевий кошмар у стразах і трояндочках, і настійно радила покласти якомога більше вати в ліфчик. Слава богу, обійшлося без крові та жертв: сукню ми не купили, а за атестатом я вирушила в діловому брючному костюмі. 

Мірабель підскочила і негайно вирушила розв'язувати мої гардеробні проблеми. Найцінніший союзник принцеси виявився неподалік — у їдальні. 

— Гвідо! — від голосу Мірабель я стиснулася в грудочку.

— Так, моя радість?

— Рятуй, — безапеляційно зажадала вона. — У нас проблема. Частково мій прорахунок, треба було раніше запитати, але тепер уже якщо хто й виправить ситуацію, то тільки ти. У леді Гелени немає парадного одягу для балу.

— Цікавенько, — на обличчі ельфа з'явився загадково-мрійливий вираз, який не віщував для мене нічого доброго.

— Ходімо-но. Влаштуємо ревізію шафи.

— Може, не треба? — слабо пискнула я. — У мене там монстр живе. Навіть два: «нічого вдягнути» і «нікуди скласти», — спробувала віджартуватися я. — Вони вас загризуть.

— Давай-давай. — Мірабель рішуче попрямувала до моєї кімнати. — Тут недалеко.