Глава 13

До дев'ятої вечора я хотіла всього трьох речей: їсти, лежати й вбивати. Ноги гуділи, у вухах дзвеніло, в очах від великої кількості зустрінутих сьогодні істот стрибали кольорові зайчики. Мляву думку про те, що я обіцяла розмову Амадо, я заштовхала якомога далі — сил немає, потім поспілкуємося, благо дракон знову кудись зник. Решта організаторів були приблизно в такому ж стані, проте зібралися в кімнаті нарад, щоб підбити підсумки дня.

— Чомусь мене переслідує стійке відчуття, що ми проґавили щось украй важливе, — зауважила Кассарі, розливаючи по чашках п'яту за день каву.

— А мені вже все одно. — Мірабель вляглася в крісло, витягла ноги й заплющила очі. — Можете мене застрелити, я більше й кроку не зроблю.

— Крихітко, я б допоміг, — це вже озвався Гвідо. — Але рукою поворухнути не можу, — на доказ своїх слів ельф ткнувся лобом у стільницю.

— Давайте графік перевіримо, — мляво запропонувала я, переповзаючи до стенда, обмальованого вздовж і впоперек позначками і зеленими галочками. — О, а хто це тут водою плескався? — Я вказала на правий нижній кут аркуша, де розтеклася величезна каламутна пляма.

— Не знаю і знати не хочу. Головне, що все готово до цього нещасного балу, — подала голос Вірен. 

«Бал, бал, бал, — промайнуло в моїй голові. — Що ми упустили?»

— А хто відповідає за танцювальну залу? — запитала я вголос.

Повисло гробове мовчання. Спочатку ми переглянулися, а потім усі разом підскочили з місць і кинулися до розкладу.

Зрозуміло, у розмитій частині графіка опинилися пункти, пов'язані з організацією танців: прибирання, музика, декорування зали. Майстер Фрогг впав у глибокий смуток, щиро не розуміючи, як усі ми, включно з ним самим, примудрилися про це забути. Тішило одне: леді Афлуї домовилася з музикантами про погодинну оплату і затвердила репертуар на всі випадки життя. А творчий вечір чи бал на всю ніч — це вже дрібниці. Дякую, пані фортуно, за наших завбачливих фейрі.

Я очікувала лайки, розбору польотів і пошуку або призначення винних, але замість цього колектив дружно взявся перекроювати день прийдешній. Щоправда, мене і Мірабель навантажувати не стали, хором проголосивши, що нам і так є чим зайнятися. У цей момент мене накрило хвилею вдячності. Класно, коли всі діють разом, а не кожен сам за себе, особливо, якщо стає зовсім гаряче.

— Усім спати, — майже наказав Бернард, поглядаючи на годинник. — Якщо завтра дружно клюватимемо носами, то ще щось проґавимо. І все одно не розумію, як же так вийшло.

Як на зло, мені не спалося. Я лежала, розглядаючи стелю кімнати, і намагалася втихомирити перевантажену голову. Пробувала рахувати овечок, згадувати таблицю множення — без ладу. Крутилася, зітхала, навіть дозволила собі ковтнути вина. Сон уперто не йшов. Я покрутила в руках браслет, сподіваючись, що хоч бліда картинка змусить мене схаменутися, проте артефакт зустрів мене оптимістичним жовтим блиском і кількома тонкими, але явно помітними ниточками, яких ще вчора безумовно не було.

Визнавши поразку, я вибралася з-під ковдри, накинула поверх легкої нічної сорочки теплий халат і вийшла в коридор. Мені відчайдушно захотілося хоч краєм ока помилуватися бальною залою. Звісно, ще надивлюся в день відкриття, але це буде не те: у натовпі своїх думок не чути. А подумати мені явно було про що.

Масивні двері тихенько скрипнули, пропускаючи мене у величне приміщення. Танцювальна зала, залита місячним світлом, тьмяно мерехтіла золотом і кришталем. Розмальована стеля танула десь у височині, за вікнами сяяв незайманий білий сніг. Довгі косі тіні прокреслили на підлозі рівні лінії, через які я намагалася переступати, зовсім як дитина — через тріщинки в асфальті. Добре, що зараз тут порожньо і тихо. Можна помріяти.

Про що? Сама не знаю, напевно, про справжню казку: палац, бал, гостей, десятки пар, які кружляють у танці під гру справжнього оркестру, про шурхіт суконь, стукіт підборів, мерехтіння свічок. 

Навіть трохи шкода, що все це не для мене. Даремно, напевно, не погодилася на пропозицію куратора взяти участь у відборі. Хто ж знав, що в цьому світі все настільки по-іншому? І що весільний сезон — це не костюмована пародія на шоу про багатого холостяка-нарциса і не конкурс на вибування серед не найрозумніших панянок, яких у нареченому цікавить тільки розмір гаманця й довжина титулу. 

Хоча, може, для учасниць все саме так і буде, а справжні веселощі та щира дружба починаються лише по цей бік лаштунків? 

Я зітхнула. Якби тільки мама знала, наскільки мені добре зараз, як пощастило з новими колегами, самим світом, другим життям, нарешті! Несправедливо, що я не можу розповісти їй про це.

Легкий протяг хитнув оксамитові портьєри, тихо задзвеніли підвіски на люстрах. Уже завтра ця зала наповниться світлом, життям, сміхом. І я раптом гостро захотіла приєднатися до загального свята, зануритися в музику, відчути хвилювання очікування на перше запрошення до танцю. Навіть попри те, що танцювати не вміла. Ні в цьому світі, ні в рідному. Не вчилася ніколи, вважаючи це марною тратою часу.

Підкоряючись якомусь дивному пориву, я вийшла в центр порожнього простору і зробила реверанс уявному кавалеру.

— Звичайно, я приймаю ваше запрошення, — прошепотіла я і подала руку невидимці. 

Хто його знає, як там танцюють вальс. Начебто треба «малювати» рухами вальсовий квадрат і тримати ритм? А може, зовсім по-іншому, але яка різниця? Я закружляла залом, притримуючи однією рукою уявну спідницю, а другою торкаючись плеча невидимого кавалера.