Глава 11

Подальші приготування до балу нагадували снігову кулю, що покотилася з гори донизу і набула розміру середньоциклопічної лавини, але нам подобалося. Другий день ми носилися кімнатами для гостей, наче ошпарені. Яке там допомогти дівчаткам із садом? Покоївки й служниці, камердинери, молодші дворецькі та ми з Мірабель востаннє узгоджували порядок розміщення та перевіряли наявність таких необхідних гостям дзеркал, столиків, пуфів, ваз, лампочок та інших дрібниць. 

Потім розкладали крихітні привітальні сюрпризи, провітрювали, інспектували шафки й полички на предмет пилу та сміття або чогось непотрібного. Не дарма, до речі: в одному з ящиків покоївки виявили забутий кимось старий відьомський капелюх, від якого, за словами Мірабель, фонило підозрілою магією, в іншому виявився цілий склад носових хустинок, до того ж монограми на всіх стояли різні. 

— Дивно, — розгублено виправдовувалася одна з покоївок. — Точно пам'ятаю, я тут кожен куточок прибирала. Не було нічого.

Ми тільки знизали плечима. Ну, хусточки... та бог із ними, справді: викинути й забути Але саме в цей момент на порозі з'явився Амадо, як завжди, стриманий і наполегливий, і почав вивчати дивну кімнату з виглядом гончака, що взяв слід. Чуття в нього на пригоди, от вже точно. 

— Нехай сам розбирається, якщо є бажання, — Мірабель впала на стільчик у коридорі. — Скарг на загублене майно або, не дай боже, крадіжку я ні від кого не отримувала. А вказувати начальнику служби безпеки, що і як йому робити, не хочу. Хоча й можу, напевно. Гм. Ніколи не перевіряла на практиці, якщо чесно.

Обід, як і вчора, пройшов у дружній компанії, хіба що чоловіки під досить нервове бурчання Бернарда дуже швидко втекли на галявину з куполом: зі встановленням спортивного обладнання вони відверто не встигали. 

— Леді Гелено, — до їдальні заглянув один із лакеїв. — Вам посилку доставили. 

— Звідки? — здивувалася я. Начебто я нічого не очікувала, навряд чи мої замовлення в «Аліекспресс» доїхали аж сюди.

— Із храму Подвійного Переходу, — бадьоро відрапортував хлопець. — Тільки посланець сказав, що віддасть особисто вам у руки. 

— Дякую. А де він? — Я піднялася з-за столу.

— Так у вашій кімнаті.

— І навіщо ви його туди провели? — здивовано підхопилася Мірабель. — Це ж приватне приміщення. Чому не в приймальню? Або у коридорі міг би почекати.

— Вибачте, ваша високосте, — зніяковів слуга. — Тільки він мене не запитав, сам увійшов. Не гнати ж назад у вікно.

У кімнаті повисла здивована тиша.

— Так. А посланець такий патлатий, світловолосий, щуплий і з крилами? — обережно поцікавилася я, і хлопець закивав. — Ну, тоді зрозуміло. Цього точно просто так не виженеш. Вибачте, колеги, повернуся, щойно закінчу з посилкою.

Зрозуміло, вампірчик з комфортом розвалився на моєму підвіконні. Веселий і задоволений, немов начищений мідний чайник.

— Стефане, тобі не казали, що вдиратися в кімнату до дівчини — нетактовно?

— Олено! — Він радісно підскочив і кинувся до мене. — Як ти? Дивлюся, вже вся поглинута роботою.

Стеф спробував згребти мене в обійми, але я ухилилася.

— На відміну від тебе — так.

— А в мене вихідний, — безтурботно посміхнувся він. 

— Гаразд уже. А ти справді у вікно влетів? У вас тут повітряний простір над урядовими об'єктами зовсім не охороняють, чи що? І, до речі, як саме ти вирахував точку приземлення?

— Ого, скільки запитань. Відповідаю по черзі. Так, я влетів у вікно, і так, охороняють, але в мене допуск, як в одного зі співробітників храму Подвійного Переходу. Але, щиро кажучи, вампіра у польоті взагалі складно вловити, оскільки я швидкий, безшумний і можу ставати невидимим. І останнє, про точку приземлення. Олено, ти хоч в одну з книжок магістра заглядала? Я твою енергетичну структуру серед ночі із заплющеними очима відтворити зможу, а вже відчути на відстані в сотню метрів — ну смішно ж. Пролетів уздовж вікон, пошукав відповідний магічний відбиток. І вуаля! До ваших послуг. — Він злегка вклонився. — Магістр хотів передати тобі обіцяний сувенір, але справи не пустили його особисто, тож я зголосився допомогти. Дивись.

Він кивком голови вказав на плоску скриньку на столі. Я здивовано підвела брови.

— Ти ж сама просила. Артефакт. 

— Передали б із посильним. — Я все ще відчувала роздратування від того, що на мою територію так безцеремонно вломилися. Але Стефан показово закотив очі:

— Пам'ять дівоча. Тут індивідуальне налаштування має бути на твої потоки. Як думаєш, упораєшся сама наосліп? 

Точно. Уже й забула з усіма цими клопотами, демон попереджав. 

— То ти дивитися будеш?

— Звичайно. Неро старався, такою турботою гріх нехтувати.

Обличчя Стафана ображено витяглося. Ага. Прикусив язика? І правильно.

Однак усі думки розтанули, щойно кришка скриньки відкинулася. На чорному оксамиті, переливаючись м'яким золотим сяйвом, лежав приголомшливо гарний браслет, що чимось нагадував скіфську кручену гривню. Роз'ємний, з потовщеннями по краях, просто радість археолога. Я акуратно зважила його на долоні. Важкий.