Глава 9.2

Ми озирнулися: у кімнату статечною ходою царствено увійшов гном у кухарському ковпаку. Окинувши Гі сповненим презирства поглядом, він сухувато кивнув Мірабель і мені та пройшов до одного з крісел.

— Відривають від справ, ніби мені зайнятися нічим. Я й так знаю, з якого боку до печей підходити і як влаштовувати бенкети. Хто ці наради вигадав? Тільки мій час гаєте, пустодзвони.

Мірабель тихенько потягнула мене вбік і шепнула на вухо:

— Це Варден, головний кухар, займатиметься всім, що пов'язано з частуваннями, сервіруванням і оформленням столів. Трохи буркотливий і вимогливий, але талановитий без краю. До речі, він із роду фон Маелів, правителів Підгірних Чертогів. Був першим у черзі на трон, але офіційно зрікся, оскільки обов'язки спадкоємця несумісні з кухарською справою. Проміняв корону на мистецтво, так би мовити. А до характеру... ну... доведеться звикнути.

— Візьму до відома.

Буркотіння гнома набуло й справді царственого відтінку. Що ж, така цілеспрямованість викликала повагу.

Слідом за Варденом у кімнату впорхнули, причому в буквальному сенсі, три фейрі-близнючки. На зріст удвічі менші за мене і Мірабель, тоненькі й тендітні, з легкими напівпрозорими крильцями, наче в метеликів.

— Доброго...

— ... усім...

— ... ранку! — проспівали вони майже хором.

— Лія Афлуї.

— Мія Афлуї. 

— Тія Афлуї.

Вони зробили коротенький книксен просто в повітрі. І знову проспівали хором:

— Раді знайомству!

Я вражено роззявила рота, але відповісти не встигла, бо нашу компанію якраз доповнили ще кілька гостей. Високий широкоплечий чоловік із військовою виправкою, побачивши нас, витягнувся в струнку і клацнув підборами:

— Доброго ранку, пані, — і, карбуючи крок, пройшов до одного з крісел.

— Вільгельм Вінзенс, — пояснила Мірабель. — Спорт і військові змагання. О, Вірен, чарівно виглядаєте, — а потім знову мені: — Дріади — чудові майстри з флористики та оформлення. Що завгодно можуть виростити навіть у пустелі. Ех, втілені природні стихії — це щось неймовірне! 

Вірен мала... своєрідний вигляд. Вища за нас на півтори голови, зеленошкіра, з величезними карими очима, з одягу — тільки листя, що прикривало менше половини тіла. Однак, з огляду на те, скільки на дріаді було гілочок, стрічок і незрозумілих мішечків із тасьмами, виглядало це цілком пристойно.

— Леді Кассарі, — щебетала тим часом Мірабель. — Яка честь працювати з вами! Думаю, буде спекотно, трохи води піде гостям на користь. Знайомтеся, це леді Гелена, вона зовсім недавно в нашому світі.

Я знов не змогла вичавити жодного слова, розглядаючи наяду, що з'явилася останньою. Зовні — людина людиною, хіба що хода струмлива, кроків не видно, а шкіра перлинно-біла і переливається. Але от очі, що твої бездонні океани. Дивишся — і провалюєшся, наче занурюєшся в безодню, а назустріч повільним виром здіймаються зграї риб і плавно колишуться водорості. Принцеса, здається, ще щось говорила, але сенс її розповіді губився в блиску сонця на гладі моря і мірному шелесті хвиль.

— Леді Гелено. — Наяда раптом кліпнула і відвела погляд. — Не дивіться так пильно — потонете.