Глава 8.2

Шкода, що капелюшка з вуаллю або паранджі, що закриває все обличчя, вже не вдягнути, та й тут подібне не в моді. А от мені червоніти було б значно зручніше.

— Вибачте... Напевно, мені пора.

Зробити гарну міну при поганій грі не вийшло. «Не бути тобі спокусницею, дитинко, змирися вже», — позловтішався внутрішній голос.

— Упевнені, що самі доберетеся? — Дракон утримав досконалий покерфейс. — Можу підвезти, якщо скажете, в якому готелі зупинилися. Вибачте, якщо лізу не у свою справу, але ви ж не місцева? Ім'я надто незвичайне. 

— Найпересічніше для мого світу.

— Ось воно що, — з розумінням посміхнувся Амадо. — Подорожуєте і пізнаєте Орбіс?

— Щойно влаштувалася на роботу.

Це ще що за допит? 

— Невже? — його по-зміїному магнетичні очі пропалювали мене наскрізь. — Я гадав, що прекрасну гостю з іншого світу до столиці привів фестиваль наречених, але аж ніяк не пошук роботи. 

— Майже вгадали, — сухо відгукнулася я. — Буду допомагати з організацією цього самого фестивалю. 

— Сезону сотні весіль? — Амадо підозріло примружився. 

— Саме так, — кивнула я й одразу перейшла в наступ. — А чому вас це цікавить? 

— Отже, ви у палаці поки що живете? Кумедно, — не відповів він. — Дуже кумедний збіг. Напрочуд кумедний. 

— У якому сенсі?

— Скоро дізнаєтеся, не хочу псувати сюрприз. — Дракон чарівно посміхнувся. — То як, підвезти?

— Дякую, не варто. На мене карета чекає на площі.

— Палацова? Уже ні, — упевнено заявив Амадо. — Завтра вихідний, у всіх скорочений день. 

— Звідки вам знати? 

Він не відповів, схилив голову набік, пильно розглядаючи мене, наче я була апетитним десертом, призначеним до поїдання тут і зараз, а я ледь язика не проковтнула. Ну от нащо мене бентежити? Напевно ж розумів, як на такі погляди реагують дівчата. І користувався цим, гад. 

Поки я розмірковувала, наскільки розумно довіряти випадково зустрінутому незнайомцю, з-за повороту показався загін міської варти. Явно зацікавлені нашою компанією, вони підійшли ближче, але, роздивившись Амадо, козирнули.

— Мілорде Тадео-і-Рейна! Усе гаразд?

— Так, дякую, — недбало відгукнувся він. — Невелике непорозуміння, але я вже перепросив перед дамою за власну недбалість.

— Їй потрібна допомога?

Амадо перевів на мене запитальний погляд.

— Н-ні, — похитала я головою. — Думаю, все гаразд.

— Тоді гарного вечора. 

— І вам. Я сам проводжу леді Гелен, доньку Володимира, до палацу.

Амадо махнув рукою своїй людині, даючи знак підвести коня.

— Добре, — здалася я, смутно розуміючи, що вистачить уже на сьогодні пригод, а до цього конкретного дракона варта явно поставилася шанобливо. Ну не зжере ж він мене дорогою, правда?

Загалом, до палацу ми поверталися разом. На одному скакуні, явно не призначеному для дозвільних прогулянок містом. Не впевнена, що тварина відчувала захват від подвоєної ваги. Чорногривий красень поглядав на мене з холодною неприязню, мовляв, ну ось що ти за людина, прийшла і зруйнувала нашу чоловічу дружбу, а нам і без тебе було непогано. Але кусатися чи вередувати кінь не став, і нарешті я розслабилася.

У ворота наш крихітний загін пропустили без жодної затримки, навіть не запитавши жетони. Недбалість? Ні, стражники в струнку витягнулися, побачивши мого супутника. Цікаво, хто ж ти такий, Амадо? 

— Ну, ось ми й вдома. — Дракон допоміг мені спуститися на землю. — Вибачте, далі проводжати не буду, справи.

— Тут поруч, доберуся, — спалахнула я. — Дякую.

— Тоді до завтра, леді Гелено. — Він знову поцілував мені руку і, насвистуючи нехитру мелодію, разом із супутниками пішов у бік стаєнь.

Стоп. 

У якому сенсі до завтра?