Глава 8

Від трагічної розв'язки мене врятувало диво. За секунду до неминучого знайомства моєї бідової голови з копитами тварини, вершник підняв коня на диби й наказово змахнув рукою. Невідома сила підкинула мене в повітря і відсунула вбік, досить точно спрямувавши у високий м’який замет.

Ображений скакун від такого поводження ледь не сів на задні ноги й коротко заіржав, висловлюючи своє обурення. А ось вершник вибухнув довгою промовою, перетворити яку на щось зрозуміле мій мозок відмовлявся начисто. Тобто значення пари уривків я вловила, але все ж неперекладна гра слів із використанням місцевих ідіоматичних виразів позбавила мене можливості насолодитися усіма подробицями. Утім, емоційне забарвлення висловів не залишало сумнівів: мене дуже сильно лаяли. 

Поки я розгублено кліпала і намагалася піднятися, вершник заспокоїв свого гривастого друга, зістрибнув на землю і за два кроки наблизився до мене.

— Леді, вам що, жити набридло? — звучний баритон, відтінений глибокими нотками, викликав у мене тихий захват і легку паніку одночасно. Нелюдський якийсь голос.

— Н-ні, — промимрила я, почуваючись абсолютною дурепою. 

— Цілі? — коротко поцікавився незнайомець, схиляючись над кучугурами й виймаючи мене зі снігу.

Наші погляди зустрілися, і я завмерла: на мене впритул дивилися іскристі зелені очі з вертикальними зіницями. Дуже красиві очі, що навіть світилися трохи, немов сонце в молодому листі грало. Але зміїні зіниці?! Мозок послужливо підсунув картинки з нещодавно прочитаних книжок. Так от, подібною фізіологічною особливістю на Орбісі могла похвалитися тільки одна розумна раса: дракони. Здоровенні зубасті ящери, що плюються вогнем і магією, вміють набувати різноманітних форм, але вперто віддають перевагу людській подобі.

Напевно, вираз мого обличчя змусив незнайомця насторожитися.

— З вами все гаразд? — Його гнів, здається, остаточно вщух. — Леді... Вибачте, не знаю вашого імені.

— Олена, донька Володимира, — тихенько видала я й автоматично простягнула долоню для потиску. — Усе гаразд, дякую.

Незнайомець покосився на мою руку, що завмерла в повітрі, на його обличчі промайнула тінь здивування, яка швидко змінилася розумінням. Витонченим жестом, немов усе життя так робив, він схилився над моєю долонькою, трохи розгорнув її та поцілував тильний бік. Загалом, абсолютно невинний і нормальний для середньовіччя жест, до того ж таке вже робив магістр, але мене в жар кинуло.

— Дозвольте представитися: Амадо Тадео-і-Рейна.

— Приємно познайомитися, лорде Тадео-і-Рейна. 

Залишалося подумки подякувати куратору за лекцію з етикету. З урахуванням специфіки моєї майбутньої роботи, ввічливість стояла на першому місці. Ну, може, на другому, після моторності, але все ж тикати незнайомцям або ображати з порога шляхетну особу мені здавалося не найдоречнішою поведінкою.

«Даремно хвилюєшся, — заспокоював мене Луїджі. — В Аквінці таке змішання культур, що назви ти спадкового найманця і вбивцю лордом або поважного аристократа просто майстром, ніхто не образиться. Ну хіба що до коронованих осіб варто проявити трохи більше поваги. Ну й до драконів, ті дуже високої думки про себе».