Глава 7.1

Сільвія виявилася приголомшливо колоритним персонажем. Довга, як каланча, така ж худорлява, сиве волосся збите у височенну копицю, у зубах мундштук. Щоправда, сигарета не диміла, мабуть, щоб товар не пропах тютюном.

— Як же, як же, все я пам'ятаю, — буркнула вона, ледь глянувши на конверт. — Тканини вже і привезені, і запаковані, найкращий східний шовк, прямо з узбережжя. Скажи цьому пивному бурдюкові, що все привезуть до сьомої ранку. 

— Із задоволенням. Тільки напишіть відповідь своєю рукою — і передам негайно.

— Оце так, — огризнулася Сільвія. — Я пообіцяла, а моє слово — закон. Ще я вказівки всяких посильних виконувати буду! Іди вже, дитинко, не дратуй мене.

— Вибачте, леді. — Я демонстративно розправила плечі. — Я не посильна, а офіційний помічник розпорядника сезону, — я з гордістю продемонструвала жетон. — Мені було б спокійніше отримати розписку. Адже якщо ви й справді готові до відвантаження, це не становитиме труднощів, вірно?

— Це він тебе напоумив вимагати з мене папірці? — примружилася сива відьма. 

— Що ви, проста формальність на випадок, якщо станеться прикра плутанина і шовк не прибуде вчасно. Не хотілося б подавати на вас скаргу й звинувачувати в шахрайстві.

— А ти зухвала штучка. — Сільвія шанобливо кивнула і недбало надряпала щось олівцем на аркуші паперу. — Ось, тримай.

— Якщо можна, число і підпис. — Я повернула їй листочок. — Ось тут.

Вона хмикнула, але залишила на папері впевнений розчерк.

— Дякую і гарного вам дня! — З почуттям виконаного обов'язку я вирушила на першу в житті прогулянку чужим світом.

Ну, давай знайомитися, славне місто Аквінк!

— Квитки на відкриття сезону! Вхідні квитки, вхідні квитки! Лише п'ять шансів знайти своє щастя! Беріть участь у розіграші! — віщав якийсь пронирливого вигляду дядько біля лотка з газетами. — Гей, леді, вам варто спробувати зловити удачу за хвіст! 

Е, ні. У мене й так намічається перегляд вистави із перших рядів. Тому з розіграшами почекаємо. Он уже натовп охочих набіг, не проштовхатися. Я звернула в інший бік, але доволі скоро стало зрозуміло, чому Луїджі на курсах згадував про складність переміщень у місті.

— Майте на увазі, — віщав нам куратор кілька днів тому. — В Аквінці верхи їздити можна тільки головними вулицями, тримаючись середини, і то лише кроком. Дороги, доступні для проїзду, позначені спеціальним символом. — Він продемонстрував класичну кінську підкову, тільки зеленого кольору. — Якщо знака немає, мусите спішитися і вести коня в поводу. А ще краще, пошукайте платну стайню: і тварині спокійніше, і ви без транспорту не залишитеся.

Утім, коня мені поки що не видали, і це тішило. Що робити з величезною і загалом гідною любові твариною, як за нею доглядати, чим годувати, та й взагалі, у що обійдеться її утримання, я не уявляла.

Постійно звіряючись із картою, виданою в храмі, я пробиралася вулицями в пошуках місцевих визначних пам'яток. Виявилося, що нантанці дуже люблять усілякі видові майданчики, тераси й оглядові точки, тож мені вдалося не тільки ноги розім'яти, а й насолодитися романтичними краєвидами.

Особливо привабливий вигляд мав королівський замок: на самісінькій верхівці пагорба, білий, прикрашений червоними й синіми стягами, з вимпелами, що майорять на вітрі. Чимось він нагадував цукровий палац на тортику або ілюстрацію з казок студії Дісней. Я навіть плечі гордо розправила від усвідомлення, що на найближчі кілька місяців ця краса стала моєю домівкою. Робота роботою, але ж важливо не тільки що я робитиму, але й де. В моєму рідному світі таку красу було не побачити.  

А ще з'ясувалося, що як у всякому пристойному туристичному місті, навколишні розмовляють кількома мовами одразу. Я вже поступово звикла до того, як мої колишні земні знання трансформуються у місцеві, але було досить кумедно розуміти, що ельфи, гноми й перевертні розмовляють, як у фантастичному кіно. Щонайменше три мови я розуміла. Одну, без сумніву мою рідну, якою я говорила з магістром та Стефаном, нантанійську. А ось дві інші — мабуть, були місцевими еквівалентами моєї англійської та німецької. Знати б ще, які саме!

А поки я гуляла, сонце минуло зеніт і досить упевнено поповзло до обрію. Щоки пощипувало від холоду, ноги з незвички почали нити, напевно, пора було повертатися до площі.

Але зворотна дорога виявилася куди довшою, ніж я розраховувала. Вулиці петляли й різко змінювали напрямок, постійні підйоми та спуски забирали сили. Я відчула, що добряче втомилася і зголодніла. 

І, як спеціально, у повітрі поплив спокусливий аромат ванілі, кориці й апельсина. Буквально за рогом виявилася кондитерська з чарівним відкритим майданчиком, на якому в очікуванні відвідувачів стояли крісла і столики. Ех, красиво, правда? Кругом сніг, у кришталевій вазочці мерехтить свічка, а ти сидиш, загорнувшись у плед, грієш ноги біля відкритого вогнища і насолоджуєшся пирогами.

«І так уже затрималася. Пора б повертатися, — звично затягнув внутрішній голос. — Іншим разом зайдеш, нікуди ті смаколики не подінуться. І взагалі, солодке — некорисно, а ти не знаєш місцевих цін». 

На мить я застигла в нерішучості. Начебто купити булочку має бути недовго й недорого, так? Чи вже перевірити наступного разу? Гаразд, напевно, справді варто поспішити назад. 

На місто опускалися вечірні сутінки, у вікнах жевріли золотисті вогники, народу на вулиці ставало дедалі менше. Крім мене перехожих взагалі не лишилося, тільки неподалік біля лотка мерз торговець амулетами, а з-за рога долинув стукіт підков коней — мабуть, у цей час їздити верхи вже дозволялося або я остаточно покинула територію для пішоходів. Угу. Ще трохи тут поплутаю — і остання карета поїде без мене.