Глава 7

Перебування в столиці Нантанії, славному місті Аквінці, повергло мене в стан, близький до глибокого культурного шоку. Одна справа — чути про це різноманіття рас і народів і дике змішання традицій, зовсім інша — побачити на власні очі. 

Але почати, напевно, варто з того, що, як і в моєму рідному світі, в Нантанії панувала зима. Тільки ось було в ній щось зовсім казкове, майже неймовірне: білий пухнастий сніг, що вкривав дахи будинків, шапками нагромаджувався на незліченних башточках, карнизах і балюстрадах. Крижинки бурульок іскрилися на сонці, наче гірський кришталь, у повітрі плив тонкий запах пічного диму, морозу і близького свята. 

Та й саме місто вражало уяву: витончені будиночки у два-три поверхи, спрямовані до неба тоненькі башточки, мости, вигнуті над річками й струмочками, на вікнах — різьблені віконниці, всюди ажурні балкони, тераси з засніженими альтанками, акуратні парканчики. 

Уздовж тротуару суцільними рядами тягнулися різноманітні крамнички, пекарні, майстерні з виготовлення одягу, взуття та прикрас, виблискували металеві вивіски банків і збройових крамниць. Схоже, в місті можна було купити все: від артефактів і магічних еліксирів до спецій і солодощів, які в моєму розумінні були виключно «східним» товаром. 

Але найдивовижнішим було навіть не розмаїття товарів і відверта ляльковість міста, а люди.

Тобто не люди, зовсім не люди, а десятки найрізноманітніших істот, що заповнили вулиці. Я розуміла, що ось так відверто розглядати перехожих щонайменше нетактовно, але вдіяти із собою нічого не могла. Як справжнісінька провінціалка, я роздивлялася величавих ельфів, перевертнів, які виділяються навіть у цьому строкатому натовпі плавністю і граціозністю рухів, ґрунтовних гномів з широкими бородами, та й дріади з німфами — це незабутнє видовище.

Службова карета повільно повзла до головної торгової площі міста. Від краєвидів і запахів голова запаморочилася, я знову відчула себе сіренькою мишкою, яка випадково залізла в центр світу. Дуже-дуже допитливою мишкою.

Очевидно, гості свята з'їхалися до столиці завчасно, принаймні біля заїжджих дворів яблуку нікуди було впасти, слуги тягали валізи та коробки, раз у раз зустрічалися галасливі й веселі компанії молоді. Здавалося, іскриста радість очікування початку відбору охопила всіх: від учасників до пересічних місцевих жителів.

— Ви до ночі-то, леді, не гуляйте, — порадив кучер, поки я вибиралася на тротуар.

— Подивимося, це як вийде. І потім, мені цікаво, я вперше в місті, ще й напередодні такої події.

— Та в нас, мабуть, завжди цікаво: і з фестивалями, і без. Час летить, срібло летить, не помітиш, як без спіднього залишишся. А ви недосвідчена ще, незвикла. Задивитеся, замерзнете й виснажитеся. Холодно нині-то.

— Нічого, на ходу зігріюся, — бадьоро відгукнулася я. — Прогулянки на свіжому повітрі — це на користь здоров'ю. А де магазин Сільвії ель Пані?

— Так отам він, на краю площі, ніяк не сховаєшся від старенької. Вона як павук: сидить у кутку, все помічає та мережива плете з пліток та пересудів, — відгукнувся кучер. — Тільки ви це, якщо у справі, не сперечайтеся з нею. Ух, злопам'ятна жаба. 

— Видно буде, спасибі, — квапливо відгукнулася я, тупотячи в напрямку потрібної крамниці. І мало не пропустила повз вуха крик візника:

— Гей, леді! У мене скорочений день сьогодні! Останній рейс до палацу через чотири години!