Глава 4

Магістр зайшов до мене вже ближче до ночі. Серйозний, щоб не сказати сумний, у мене аж настрій від його похмурого вигляду зіпсувався.

—  Дозволиш увійти?

— Звісно, ласкаво прошу. — Я чемно вказала рукою на єдине в кімнаті крісло. Сподіваюся, що виглядав цей жест досить прийнятно за місцевими поняттями.

Магістр Неро сів. Ну як сів, скоріше, опустився в крісло з грацією і королівською гідністю, як і належить упевненому в собі демонові. Залишалося тільки заздрісно зітхнути: з моєю скутістю так пафосно і велично ніколи не вийде.

— Ну ось що, Олено, — не став мучити мене очікуванням поважний метр. — Якщо коротко, то всі мої припущення виправдалися. 

— Отже, я все-таки щось на кшталт смертельно хворої?

— Зачекай. Найцікавіше, як відомо, криється в дрібницях. Ми перевірили твоє минуле, все, що не стерлося з пам'яті під час переміщення. Продіагностували енергетичну структуру, вона абсолютно цілісна. І тілом, і розумом ти не відрізняєшся від десятків інших істот, що населяють наш світ. Тобто фізично тобі абсолютно нічого не загрожує.

— Ось відчуваю, що зараз буде «але». — Я намагалася бадьоритися щосили.

— А як без цього? — Неро кивнув. — Уся проблема в емоційній сфері. У тебе в минулому житті були абсолютно відсутні сильні прив'язки, отже, доведеться будувати їх з нуля. Судячи з даних аналізу, ти жодного разу ні до чого не прикипіла душею по-справжньому.

— Нешанобливо звучить. — Я щиро обурилася. — Я батьків любила! Книжки, старі фільми й роботу свою — теж!

— Батьки — це добре, але як би так пояснити зрозуміліше — це вроджене, всі діти так чи інакше люблять тих, хто дав їм життя. Навіть якщо не визнають цього, навіть якщо постійно сваряться і ненавидять — прив'язки залишаються. Робота — це взагалі не про те, забудь. Йдеться про вміння зрозуміти себе й свої бажання. Ось дивись, наприклад, їжа — це ж в голові не вкладається, як ти харчувалася! Немов хотіла покарати власне тіло. 

— Багато ви знаєте про те, що мені було по кишені. Правильне харчування — це і клопітно, і дорого.

— Ніхто не каже про правильність, лише про задоволення й вміння вчасно закрити власні потреби. От скажи, ти чай більше полюбляєш чи каву?

— Е-м...

— Яка улюблена страва?

— Та будь-яка.

— Гостре чи солоне? Можливо, солодощі? Фрукти? Випічка?

— Та кому це цікаво? На такі дурниці в мене не було часу. Їжа і їжа. І взагалі, перехопила чогось на льоту — і нормально.

Магістр трохи схилив голову набік.

— Ось тобі й відповідь. Хіба ти не варта бодай власної турботи?

Я аж язика прикусила. В чомусь він має рацію: якщо я не потрібна собі, то кому тоді потрібна?

— І що тепер робити? — уточнила похмуро.

— Навчитися любити себе і світ навколо. Можливо, це єдине життя, що в тебе буде, було б дурістю його проґавити.

— І як це зробити? Їсти усе підряд, бігати на танці, пити алкоголь відрами, не думати про завтрашній день і знайти собі коханця, а ще краще — міняти їх раз на тиждень? 

— Вульгарність яка! — щиро обурився Неро. — Звідки такі думки?

— Та так...

Я миттєво втратила бажання продовжувати суперечку. Не пояснювати ж магістру, що в містечку, де я виросла, з усіх розваг були тільки пара нічних клубів, кілька кафе-ресторанів рівнем від забігайлівки до пафосу, море доступного алкоголю, один древній кінотеатр і будинок культури доісторичних часів? Навіть нормальних концертів там не бувало, бо ні столичні, ні тим паче світові зірки до нас не потикалися. 

Усі мої однокласники й однокурсники із задоволенням проводили вільний час із гітарою, десь на шашликах у міській посадці, до того ж розбившись на парочки, термін існування яких навряд чи перевищував декількох місяців. Це називалося «веселитися від душі», «брати від молодості все» і «отримувати задоволення від життя».

А я так не хотіла. Мені було нудно і незатишно в компанії малознайомих напівп'яних людей, з якими й поговорити не знаєш про що. Мені не вистачало розстроєної гітари й фальшивих підвивань у кілька голосів, аби відчути себе щасливою. Пісні і компанії —це добре, але вони аж ніяк не могли вдовольнити мою жагу до чогось. Мені хотілося більшого: гідного місця під сонцем, можливості йти вперед із гордо піднятою головою. Визнання. Реалізації. Заробітку, зрештою, а не вимушеного підрахунку кожної копійки до чергової зарплати. 

Напевно, це книжки винні — надто рано в моїй голові оселилася жага до пригод, віра в те, що всього можна домогтися, якщо довго і наполегливо старатися. Адже герої що робили? Просто билися за себе і свої мрії. І обов'язково перемагали наприкінці, якими б страшними не були випробування. Згодом дитячі казки про лицарів і далекі походи перетворилися на щось більш приземлене, але основа залишилася.

Я хотіла подорожей, досягнень, знайомств із цікавими людьми, тому робила те, що вважала правильним: вивчала мови, подавала заявки на проходження практики в серйозних компаніях, шукала спосіб вирватися з сірого колообігу буденності. 

І, мабуть, упустила по дорозі щось дуже важливе.