Глава 3.2

Я розгублено кліпнула очима й обвела зібрання уважним поглядом, сподіваючись, що не почула.

— Що? — Голос пролунав сипло і мляво. — Н-нащо?

— Одяг маскує твої енергетичні потоки. Не те щоб зовсім, але незручно розглядати, якщо чесно.

— Н-не можу, — від страху я почала заїкатися. — Н-не при незнайомих же!

— Лікар — істота безстатева, — авторитетно запевнив мене вампір. — І, до речі, смію стверджувати, що це не метафора, принаймні стосовно деревоподібних колег. Тож соромитися нічого. Білизну можеш залишити.

Чорт їх усіх забирай, божевілля якесь!

— Тобто всі ці... — я запнулася, підбираючи потрібне визначення, — істоти — це лікарі?

— Так, Олено, все правильно. Медичні світила королівства. Магістр Неро спеціально скликав їх, щоб вивчити твій випадок докладніше. Колективно, так би мовити.

У світлі нещодавно згаданих ритуалів родючості та жертвоприношень це його «колективно» прозвучало, прямо скажу, неоднозначно.

— Я не давала дозволу робити з мене піддослідного кролика, — навіть спиною відчувалася важкість чужих поглядів. «Колеги» з жвавим інтересом спостерігали за нашою перепалкою. 

— Ти жити хочеш? — іронічно уточнив вампір.

— Погрожуєш? — я стиснула кулаки, готуючись дати відсіч цьому чудовиську. Або кільком одразу, не знаю, як карта ляже.

— Стефане! 

Від цього гучного гарчання ми обоє мало не підстрибнули. Але якщо вампір зніяковів і якось одразу здувся, то я ледь не кинулася на шию величезному рогатому демонові, що з'явився в мене за спиною.

— Магістре Плініус! — мабуть, у моєму голосі було стільки полегшення, що хтось із глядачів відверто зареготав. Смішно йому, гаду! Його б на моє місце! — Хоч хтось мені пояснить нормально, що тут відбувається?

Демон підкреслено витончено вклонився, акуратно підчепив мою руку і поцілував тильну сторону долоні.

— Доброго вечора, Олено, дочка Володимира. Радий бачити тебе живою і здоровою. Вибач за це непорозуміння. Стефан мав попередити про консиліум, але я бачу, що зробив він це у своєму улюбленому стилі. Упевнений, позапланове нічне чергування в лабораторії допоможе йому усвідомити всю глибину виявленої нетактовності.

Вампірчик аж підхопився.

— Це все заради науки! Невеликий експеримент, який наочно показує, що моя теорія правильна. Ви ж бачили, коли вона щиро злякалася, енергетичний контур був закритий. А щойно вирішила захищатися і боротися за свою... хм... честь, то одразу один канал прочинився!

— Стефане, ти ідіот, — похмуро перебив його демон. — По-твоєму, лякати пацієнта до заїкання — це етично? Так вона тільки кілька фобій отримає, а не відкриється світу.

— Але...

— Сядь там! — Магістр примружився і блиснув червоними оченятами в бік бокового місця в нижньому ряду. — І краще не попадайся мені на очі без серйозної причини. Олено, ще раз перепрошую за свого колегу. Зрозуміло, одяг знімати не потрібно. Але ось на п'єдестал піднятися було б непогано. Прошу виявити трохи терпіння, моїм колегам треба вивчити твій енергетичний фон. 

На тремтячих ногах я піднялася на п'єдестал і слухняно завмерла, поки з півтора десятка неймовірного вигляду істот блукали довкола, інколи обмацуючи мене і роблячи в повітрі незрозумілі паси кінцівками, далеко не завжди схожими на руки. Часом ставало холодно або спекотно, зрідка поколювало, немов через мене пропускали невеликий струм. Відчувалося це... Ну, приблизно як батарейку лизнути.

Спочатку все це насторожувало, але незабаром стало зрозуміло, що насправді ніхто мене не образить. Подивляться, покрутять, помацають — та й відпустять. Я розслабилася і навіть знайшла хвилинку, щоб розглянути присутніх. Звикнути до такого розмаїття живих і, що важливо, розумних форм життя було непросто. До того ж усвідомлення того, що будь-хто з них розуміється на реаліях цього світу в рази більше за мене, пригнічувало. 

З одного боку, я для них — просто пацієнт, кумедна наукова аномалія. А з іншого — вони витрачають свій час і сили, намагаючись розібратися в моїх проблемах. Просто так, нічого не вимагаючи натомість. А я не хочу почуватися слабкою. І зобов'язаною комусь. І вже точно хочу тримати власне життя під контролем.

Зрештою магістр Неро подав мені свою пазуристу лапу і допоміг спуститися на грішну землю. Фух, дякую і на цьому. 

— Дякую. Думаю, далі ми впораємося самі. Можеш іти відпочивати, про результати я розповім, коли ми закінчимо обговорення. Стефане, супроводь, будь ласка, даму. І без несанкціонованих експериментів, бо гірше буде, зрозумів?

Вампірчик сумно кивнув і запропонував мені спертися на його руку. Ха! Дуже треба, не звалюся! І, гордо задерши ніс, я вийшла за двері. 

Стефан наздогнав мене в коридорі, спробував притримати за плече, але я вивернулася. 

— Ну ти й скотиняка! Ледь не виставив мене дурепою перед усіма цими поважними лікарями! І не треба казати, що тобі шкода! — ображено гаркнула я, вирішивши, що кудлатий хлопець проситиме вибачення.

— Та я ніби й не збирався казати, що про щось шкодую, — усміхнувся вампір. — Усе я правильно зробив.