Глава 3.1

Вампір пройшовся кімнатою і, легко застрибнувши на підвіконня, влаштувався на самому краю вікна. Сонячні промені підсвітили його кучері, перетворивши хлопця на худорляве рудувате щось.

— А сонця ти не боїшся?

— Тільки гемозалежні першого типу бояться ультрафіолету, — люб'язно пояснив він. — Ще святих заклять солярних релігій, відкритого полум'я глибинних поранень у ділянці грудей, нанесених дубовим кілком. 

— Осиковим, — механічно поправила я.

— Забобони й незнання матчастини можуть бути згубними, дитинко, — підморгнув Стефан. — Повір мені, я тут живу вже півтора століття і знаю не в приклад більше за тебе. Дубовим. Але насправді ти навряд чи зіткнешся з чимось подібним: залежних першого типу немає в дикій природі, зустрічаються лише в заповідниках. Вимирущі види. Вони не мають свідомості в нашому розумінні. Радше йдуть за інстинктами, як дрібні гризуни та хижі тварини.

— Ну, хоч трохи позитиву.

— Ой, та годі. Невже ти так засмутилася через переміщення? У нас весело.

— Стефане, я ж померла, — мені самій навіть якось прикро стало. У мене, можливо, трагедія і світ зруйнувався, а цей дурник сидить і жартує без упину. — Май повагу до чужого горя.

— Хіба це горе? Я ось узагалі умовно живий, а для нижчої нечисті посмертя — взагалі більш нормальний стан, ніж життя. Тож усе залежить від ракурсу сприйняття й вміння трактування проблеми.

— Замовкни, а? Де твоя емпатія?

— Вибач, профдеформація. Таке тут бачив, ти й не уявляєш! І до багатьох речей ставлюся дещо філософськи, адже вже не перший рік при храмі. Ще практикантом прийшов, та так і залишився. Чудовий досвід, до речі. Знаєш, які тут ритуали шикарні можна проводити? Починаючи з магічної ініціації й закінчуючи обрядами родючості з усіма атрибутами. Навіть урочисті жертвоприношення трапляються. Щоправда, рідко, здебільшого раз чи два на десятиліття, але зате з розмахом!

Я нервово гикнула, у голові миттєво замиготіли картинки з другосортних фільмів жахів. Мої пізнання про всякі стародавні релігії та язичницькі традиції святкування врожаю обмежувалися уривчастими відомостями про канібалізм на островах Тихого океану і знанням таких термінів, як «Самайн» і «Свято маїсу». Але наскільки культура наших вікінгів та інків перетиналася з місцевою, лишалося тільки гадати. 

— ... Років за сто, коли набридне, відкрию приватну практику в якомусь містечку, стану місцевим медичним світилом, чим не історія успіху? — незворушно продовжував Стефан, явно не помітивши, що я випала з бесіди й пропустила повз вуха кілька фраз.

Я відмахнулася, занадто багато інформації. Вампір глянув на настінний годинник — той показував, що день поступово переходить у вечір. 

— О! Але ж нам пора.

— Куди? — слабким голосом поцікавилася я. 

— Пішли-пішли. Заради тебе сьогодні затіяли щось особливе.

— Ти ж казав, у тебе обхід.

— Так, але ти остання, тому я проводжу, аби ти не загубилася по дорозі.

— Мені щось не хочеться, — спробувала я вивернутися. — Краще тут посиджу, книжки почитаю. Ти ж сам казав, адаптація і таке інше.

— Олено, — цикнув він. — А ну давай, руки в ноги — і пішли. Спізнюватися неввічливо. 

Чомусь мені стало незатишно, напевно, уява виявилася перенапруженою. Але було в голосі вампірчика щось таке наказове, що я мимоволі піднялася і пішла зачісуватися.

Через п'ять хвилин ми вже бадьоро тупотіли довгим коридором. Стефан ішов попереду, але весь час кидав на мене косі погляди через плече. А потім ми завмерли біля дверей, що більше нагадували парадні ворота в який-небудь діснеївський замок. Вампір узявся за ручки на обох стулках і штовхнув їх від себе.

— Дами уперед. — Він вклонився трохи пафосно, але до божевілля галантно.

Я немов уві сні зробила крок до величезної зали, та так і застигла на порозі. 

Найбільше це було схоже на грецький амфітеатр або давньоримську арену під величезним куполом. Праворуч і ліворуч в обидва боки тягнулися багаторівневі лави, заповнені найнеймовірнішими істотами. Одні — схожі на людей, інші — на втікачів з комп'ютерних ігор і творіння божевільних аніматорів, треті й зовсім нагадували рослини або тварин. Уся ця різношерста компанія дружно примовкла й обернулася в мій бік.

У мене ноги ледь не підкосилися, чесно. Ніколи не любила виступати перед публікою, коли в школі на останньому дзвонику мені довелося читати віршика у мікрофон, це відчувалося, як катування. А тут явно намічалася вистава, в якій мені відводилася якась важлива роль.

Стефан підхопив мене під лікоть і досить рішуче провів у самий центр, де височіла конструкція з білого мармуру. Чи то постамент, чи то черговий вівтар. Вампір підштовхнув мене вперед і, поки я не прийшла до тями, заявив із променистою усмішкою:

— А тепер роздягайся.